У Світлі Істини

Послання Ґраля Абдрушина


1.КНИГA ◄ ► 2.КНИГA
Deutsch
English
Francais
Español
Português
Русский
Italiano
Magyar
Česky
Slovensky
Черговість доповідей


48. Світові події

Немає більшої небезпеки для справи, як залишити прогалину, необхідність заповнення якої часто відчуватиметься. Тоді ніщо не допоможе, хоч як би хотілося обминути її, бо така прогалина перешкоджає будь-якому поступу, щойно над нею буде зведено будівлю, вона того ж дня змусить останню розвалитися, навіть якщо її споруджено з найбільшою майстерністю та зі справді якісного матеріялу.

Такими являють себе сьогодні різні християнські релігійні громади. Зявзято й уперто затуляють вони очі й вуха в багатьох місцях своїх учень, де відчувається нелогічність. За допомогою порожніх слів намагаються вони їх обминути, замість того, щоби по-справжньому однораз серйозно заглибитися в себе. Напевно, вони відчувають небезпеку того, що тимчасово наведені за допомогою вчення сліпої віри мости через такі провалля одного дня можуть не встояти і страшаться миті, коли легковагість цієї споруди завдяки просвітленню змушена буде піддатися розпізнанню. Також знають вони, що тоді нікого більше не вдасться схилити до вступу на такий оманливий шлях, через що, природно, потім наступна міцна споруда і шлях також змушені будуть лишитися порожніми. Так само їм відомо, що єдиний порив свіжого вітру Істини мусить знести такі штучні утворення. Однак за браком кращого, попри всю небезпеку, вони намагаються вперто утримувати хистку дошку. Вони навіть радше готові всіма засобами відстоювати цю позицію і знищити того, хто наважився б на основі самої Істини запропонувати надійніший перехід. Без зволікань вони б спробували повторити ту саму подію, що майже дві тисячі років тому розігралася на цій Землі, що кидає свою тінь аж до сьогоднішнього дня, і яку вони, одначе, самі, як головне звинувачення проти засліплености і згубної впертости людей, зробили осереддям свого вчення і своєї віри. Це були представники релігій і тодішні вчені, які у своїй догматичній зашореності й своїй слабкості зрадницької зарозумілости не спромоглися розпізнати Істину і Сина Божого, закрилися від них і його та прибічників зі страху й заздрости ненавиділи і переслідували, тоді як інші люди легше відкрилися пізнанню й швидше відчули Істину Слова. Попри те, що сьогоднішні представники християнських релігійних громад особливо наголошують на страдницькому шляху Сина Божого, вони, одначе, на цьому факті самі нічого не навчились і не отримали жодної користи з цього. Саме нинішні керівники громад, заснованих на Вченні Христа, а також сучасних рухів і сьогодні знову спробували б знешкодити кожного, хто за допомогою самої Істини міг би загрожувати хисткому переходу через небезпечні прогалини чи провалля в їхніх повчаннях та тлумаченнях. Вони б його переслідували у своїй ненависті, породженій страхом, а ще більше в марнославстві – точно так, як це вже однораз було.

Величі б їм забракло, щоб змиритися, що їхніх знань недостатньо, аби самим пізнати Істину й заповнити прогалини, щоби таким чином людям до легшого розуміння та повного осягнення прокласти шлях.

І все-таки для людства сходження можливе тільки за допомогою повного осягнення, ніколи за допомогою сліпої невігласької віри!

Такою прогалиною через хибний переказ є поняття «Сина Людського». Хворобливо вчепилися за нього ті, подібні до фарисеїв, хто зі своїм традиційним заскнілим вченням не бажав відкритися протиставленій їм Істині, принесеній Сином Божим. Христос говорив про себе тільки як про Сина Божого. Нелогічність, називати себе водночас Сином Людським, була йому невластива. Якщо ж намагаються через власні сумніви з великою вправністю й спритністю кидатися навсібіч, аби пояснити це очевидне і кожній спокійно мислячій людині відчутне протиріччя між поняттями Сина Божого і Сина Людського, то все-таки, попри всі зусилля, не можна стверджувати, що вдалося досягти поєднання цих понять. Найбільш правдоподібне з усіх тлумачень знову й знову мусить виявляти дві природи, які існують одна біля одної, але ніколи не можуть постати як одна.

Це коріниться також цілком у природі речей. Син Божий не може стати Сином Людським лише тому, що він мусив народитися з людської утроби, щоб мати змогу мандрувати по Землі.

Кожному християнинові відомо, що Син Божий прийшов єдино з духовною Місією, і що всі його слова стосуються Духовного Царства, тобто йшлося про духовне. Отже, від самого початку і його численні посилання на Сина Людського не можна сприймати інакше! Чому тут повинен бути виняток? Духовно, однак, був і залишається Христос єдино Сином Божим! Коли він говорив про Сина Людського, то не міг мати на увазі самого себе. У цьому всьому міститься набагато ґрандіозніше, ніж подають сьогоднішні тлумачення християнських релігій. Очевидне протиріччя уже давно мусило б спонукати до серйозніших роздумів, якби все не прикривала догматична скутість. Замість того, щоб розпочати найсерйознішу перевірку, безумовно, потрібну, коли йдеться про настільки вирішальні речі, судомно вчепилися за слова переказу і з тим надягнули на себе шори, які перешкоджають вільному оглядові. Природним є наслідок, що такі тлумачі та вчителі хоча й знаходяться у Творінні свого Бога, ні разу правильно пізнати його не спроможні, через що єдиною лишається надія наблизитися до Самого Творця, Вихідного Пункту Діяння.

Христос навчав насамперед цілковитої природности, що означає пристосуватися до Законів природи, тобто Творіння. Пристосуватися до них, однак, може лише той, хто їх знає. Закони природи, знову ж таки, несуть у собі Волю Творця і, отже, можуть стати також шляхом до пізнання Самого Творця. Хто ж знає Закони природи, тому відомо також, як непохитно діють вони в тісній взаємодії; тож він обізнаний, що їхня дія у своїй неспинній поступальній послідовності, спрямованій уперед, є незмінною, як і Воля Творця, Бога-Отця.

Будь-яке відхилення означало б зміну Божественної Волі. Зміна, одначе, вказувала б на недосконалість. Але ж, оскільки Праджерело всього Буття, Бог-Отець, єдиний і досконалий, то й найменші відхилення в Законах природи, тобто Законах розвитку, просто неможливі й від самого початку виключені. Цей факт зумовлює, що й релігійна наука, й природничі науки у всіх відношеннях мусять бути єдиними в бездоганній зрозумілості й послідовності, якщо вони повинні відтворювати Істину.

Те, що частка знань природничих наук сьогодні у співвідношенні до всього Творіння має ще дуже низький рівень, є незаперечним, бо вони зосереджені виключно на груборечовинному, оскільки інтелект у сьогоднішньому розумінні спроможний підступитися лише до зв’язаного в просторі та часі. Єдиною ж, але непростимою помилкою при цьому є те, що прибічники цих наук усе, що виходить за їхні межі, намагаються висміяти й заперечити як нереальне, за винятком небагатьох учених, котрі мали рівень, вищий за середній, та були далекогляднішими, й відмовлялися прикривати незнання зарозумілістю.

Релігійна наука ж сягає значно далі, але, попри це, вона також залежить від Законів природи, які виходять далеко за межі всього зв’язаного в просторі й часі, і які, виходячи з Праджерела, вливаються в по-земному видиме без зупинок і без зміни їхньої природи. З цієї причини й релігійні вчення не мають права приховувати ні прогалини, ні суперечності, якщо вони справді повинні відповідати Істині, тобто Законам природи або Божественній Волі, тобто якщо вони повинні нести в собі Істину. Вільностей сліпої віри не мають права припускатися провідні та сповнені відповідальности вчення!

Тяжкою ношею лежить тому помилка в понятті про Сина Людського на прибічниках істинного Вчення Христа, оскільки вони помилкові перекази спокійно сприймають і волочать за собою далі, незважаючи на те, що в багатьох людей як тихі застереження часом виникають суперечливі відчуття.

Саме незмінність Божественної Волі у своїй Досконалості є тим, що виключає свавільне втручання Бога у Творіння. Вона є, одначе, й тим, що після відторгнення Люципера через його хибні вчинки* (Доповідь №45 «Таємниця Люципера») його не можна так просто усунути; так само допускається зловживання Законами природи, Божественною Волею з боку людей, тому що дух людський внаслідок свого походження з вічного Духовно-сутнісного залишає за собою свободу обрання рішень* (Доповідь №5 «Відповідальність»). У подіях Етерно- і Груборечовинного творіння саме непорушна Досконалість Волі Творця мусить проявлятися у вигляді зв’язаного буття! Однак лише неповноцінні й дріб’язкові людські духи при цьому пізнанні можуть угледіти обмеження Його Могутности й Величі. Таке сприйняття було б єдино наслідком їхньої власної обмежености.

Неосяжність цілого заплутує їх, оскільки вони насправді здатні мати уявлення про нього лише тоді, коли воно – відповідно до їхнього розуміння – матиме вужчі межі.

Хто ж усе-таки по-справжньому намагається пізнати свого Творця в Його Діяннях, той на надійному шляху Законів природи отримає переконливе уявлення про далекосяжні події, початок яких міститься в Праджерелі, тобто у Вихідному Пункті всіх подій, аби звідти простягнутися крізь Творіння наче непорушною рейковою колією, по якій потім мусить покотитися все дальше життя залежно від того, як буде переведено стрілки. Переведення стрілок, одначе, виконує дух людський у своїй подорожі крізь Речовинне самостійно* (Доповідь №30 «Людина та її вільна воля»). Через принцип Люципера більшість людей, на жаль, допускає неправильне переведення стрілок, і отже, їхнє життя тоді згідно з непохитними Законами дальшого розвитку, які, наче рейкові колії, перетинають Речовинне, котиться щодалі більше донизу, залежно від їхньої налаштованости, до цілком визначеної кінцевої цілі.

Переведення стрілок вільним рішенням можна точно спостерігати або відчувати від Витоку, звідки чітко розпізнається дальший плин подій, оскільки після обраного рішення в наступному розвитку він мусить рухатися тільки згідно з рейковими коліями вкорінених у Творінні Законів. Ця обставина дає змогу передбачати досить багато подій, тому що Закони Творіння або природи у своєму потоці розвитку ніколи не відхиляються. Тисячоліття не відіграють при цьому жодної ролі. У цьому передбаченні безумовних кінцевих цілей з’являються великі Одкровення, які перед обдарованими духовно розкриваються в образах і завдяки дальшій передачі доходять до відома людства. Але є дещо, що неможливо з упевненістю передбачити: земний час, у який здійсняться такі Одкровення та Обітування!

Вони відбудуться в годину, о котрій такий плин життя, рухаючись обраними рейками, досягне заздалегідь оголошеної проміжної станції або кінцевої цілі. Долю людини, як і народу та, зрештою, всього людства, можна порівняти з поїздом, що стоїть в очікуванні на одноколійній залізниці, рейкові колії якої спрямовані в усі напрями. Людина встановлює стрілку, як забажає, стрибає всередину і розводить пару, що означає – оживляє його. При його виїзді на обрану нею колію можна назвати лише окремі станції та кінцеву ціль, але не точну годину прибуття у відповідний пункт, бо це залежить від швидкости руху, яка може змінюватися залежно від характеру людини, адже людина оживляє машину і згідно зі своєю природою рухатиме її вперед у спокійній рівномірності або з палким завзяттям, або змінюючи по-різному цю швидкість. Чим ближче такий особистий, національний або загальнолюдський поїзд, одначе, до станції зміни напряму колії, або своєї долі, тим впевненіше можна визначити й передбачити час прибуття на наступну станцію. Залізнична мережа має, одначе, також деякі лінії сполучення, які може бути використано при відповідному переведенні стрілки під час руху, щоб змінити напрям і таким чином досягти іншої кінцевої цілі, суттєво відмінної від первинної. Це вимагає, звісно, уповільнення руху при наближенні до такої стрілки, затримки та її переведення. Уповільнюючи рух, людина замислюється, обирає рішення, що для неї завжди можливо аж до останнього вирішального пункту, і, переводячи стрілку, робить наступну дію.

Божественну Волю, яка у твердо встановлених Законах природи, мов рейкова колія, проникає крізь Речовинне, можна також назвати нервами в Діянні Творіння, що дають змогу Вихідному Пункту, Творчому Праджерелу відчувати кожен недуг у ґрандіозному тілі Діяння або повідомляти про нього.

Цей надійний огляд, що на основі непохитних Законів сягає кожного кінця Всесвіту, дає Творцеві змогу додавати до Своїх Одкровень також Обітування, які при наближенні небезпечного повороту, проміжної або кінцевої станції сповіщають вчасно про прийдешніх від Нього Помічників! Ці споряджені Ним Помічники незадовго до настання неминучих катастроф та небезпечних поворотів повинні провіщенням Істини відкрити очі людським духам, які котяться по цій неправильній колії, щоб надати їм можливість вчасно перевести стрілку, аби уникнути дедалі небезпечнішого наступного місця і завдяки новому напряму уникнути й згубної кінцевої цілі. Горе людині в Цьогобіччі й Потойбіччі, яка пропускає та марнує останні всі переведення стрілок, а з тим і можливість виправлення напряму! Вона безповоротно втрачена.

Оскільки Творець не може нічого порушити в Досконалості Своєї Волі, то й допомагаючи, Він буде точно дотримуватися знов-таки найкращих Законів. Іншими словами: Його Воля від самого початку досконала. Кожен новий Акт Його Волі, самозрозуміло, також буде досконалий. Це зумовлює те, що кожен новий Акт Його Волі мусить нести в собі ті самі Закони, що вже існували раніше. Наслідком цього знов-таки є точне прилаштування до розвитку подій Етерно- і Груборечовинного світу. Якусь іншу можливість саме внаслідок Досконалости Бога раз і назавжди виключено. У вже роз’ясненому передбаченні з’явилося Обітування втілення в людину Сина Божого, щоб із провіщенням Істини людство могло перевести стрілку. Дія переведення стрілки відповідно до Законів залишається за самими людськими духами. Внаслідок цього, одначе, неможливо передбачити, яким буде їхнє рішення, бо лише людськими духами вже обраний шлях, на який вони перевели стрілку згідно зі своїм вільним рішенням, дасть змогу точно роздивитися їхні всі станції та повороти аж до кінцевої цілі. Відтак, згідно з логікою, природно виключені ті поворотні пункти, в яких вільне рішення людства є вирішальним, бо й це право, відповідно до природних закономірностей виникнення й розвитку внаслідок Божої Досконалости, так само є непохитне, як і все інше; тож, оскільки Творець надав людським духам це право внаслідок їхнього походження з Духовно-сутнісного, то Він і не намагається знати заздалегідь, яким буде їхнє рішення. Лише наслідки цього рішення може Він точно розпізнати до кінця, тому що вони тоді мусять проявлятися в межах Його Волі, яка міститься в Законах Етерно- і Груборечовинного творіння. Якби було інакше, то це могло б стати причиною появи на цій підставі вади в Досконалості, що, безумовно, виключено.

Людина повинна завжди сповна усвідомлювати, отже, цю свою величезну відповідальність, яка полягає в тому, що у своїх ґрунтовних рішеннях вона справді незалежна. Але, на жаль, вона уявляє себе або цілковито залежним слугою, або ж, переоцінюючи себе, вважає частиною Божественного. Ймовірно, причина цього в тому, що в обох випадках вона сподівається, що уникне відповідальности. В одному випадку вона нібито занадто низьке й залежне створіння, в іншому – нібито стоїть значно вище за неї. Але обидві позиції помилкові! Вона може розглядати себе як управителя, якого в певних речах наділено свободою обрання рішення, але який також несе повну відповідальність, отже, має велику довіру і не повинен вводити в оману щодо поганого господарювання.

Саме ця Досконалість зумовлює необхідність того, що Творець, безпосередньо допомагаючи хибно спрямованому людству, мусить врахувати і провал людства при виборі ним рішення. У такому разі у Своїй Мудрості й Любові, які Йому знов-таки закономірно й природно притаманні, Він тримає напоготові подальші шляхи допомоги, які тоді приєднуються до утрачених через провал людства попередніх шляхів, як їх продовження.

Тож уже до часу втілення в людину Сина Божого у вічному Царстві Отця готувався інший Посланець із Місією на випадок, якщо людство, попри велику Жертву Любови Отця, може провалитися. Якби Синові Божому з його чисто Божественною позицією не вдалося досягти, щоб людство на його застереження перевело стрілку свого шляху в напрямі, який він йому вказав, а в засліпленні залишилося б на своєму колишньому шляху, який веде до загибелі, то мусив би тоді прийти ще один Посланець, який за своєю внутрішньою сутністю міг бути ближчим до людства, ніж Син Божий, щоб іще раз в останню годину послугувати йому Застерігачем і Провідником, якщо — — — — воно захоче почути його Поклик Істини. Це є Син Людський.

Христос, як Син Божий, знав про це. Коли під час своєї діяльности він розпізнав зарослу бур’янами й пересохлу землю душ людських, йому стало зрозуміло, що його земні мандри не принесуть плодів, які мусили б дозріти за доброго воління людства. Він дуже засмутився, бо, маючи за основу так добре відомі йому Закони у Творінні, які несуть Волю його Отця, побачив невідворотний дальший розвиток до неминучого кінця, який мусили притягти до себе природа та воля людей. І тоді він почав говорити про Сина Людського, про необхіднічть його майбутнього Приходу внаслідок такого розвитку подій. Чим далі він виконував свою велику Місію, яка, залежно від рішення людства, відкривала два шляхи: або великі наслідки його Вчення з наступним сходженням та уникненням усього згубного, або провал і дальше стрімке скочування по похилій площині, що муситиме призвести до загибелі, тим чіткіше він бачив, що рішення великої більшости людства схиляється до провалу і, отже, до загибелі. Після цього сформувалися його висловлювання стосовно Сина Людського в прямі Обітування і Провіщення, в яких він говорив: «Коли ж прийде Син Людський…» – і таке інше.

Цим визначив він час безпосередньо перед небезпекою загибелі, яка, з огляду на провал людства щодо його Місії, як кінцева ціль подальшого впертого прямування в тому самому напрямі, мусила настати згідно з Божественними Законами в Речовинному світі. Тяжко страждав він тоді від цього усвідомлення.

Хибним є кожен переказ, який стверджує, що Ісус, Син Божий, водночас визначав себе і як Сина Людського. Така нелогічність не притаманна ні Божественним Законам, ні Синові Божому, як Знавцеві й Носителю цих Законів. Учні не розібралися в цьому, як випливає із самих їхніх запитань. Тільки через них сталася помилка, яка тримається аж до сьогодні. Їм здалося, що Син Божий виразно визначив самого себе Сином Людським, і це припущення з такою помилкою вони переказали й нащадкам, які також не підійшли серйозно до наявної в цьому нелогічности, як і самі учні, а просто обминули її, почасти з боязкости, почасти зі зручности, незважаючи на те, що у виправленні ще чіткіше й сильніше виявилася б усеосяжна Любов Творця. Ідучи вслід за Сином Божим, що означає, прийнявши та продовживши його Місію, Син Людський, як другий Посланець Бога-Отця, постане перед людством на Землі, щоб завдяки провіщенню Істини відвернути його з теперішнього шляху і привести до добровільного рішення про вибір іншого напряму, який відведе від пункту загибелі, що тепер на нього чекає.

Син Божий – Син Людський! Те, що між ними мусить бути відмінність, напевно, не так уже й важко здогадатися. Кожне з цих слів має свій чітко окреслений, строго визначений зміст, їх змішування і злиття треба затаврувати як млявість мислення. Слухачі та читачі доповідей зуміють усвідомити природний розвиток, коли він, виходячи від Прасвітла, Бога-Отця, сягає груборечовинного світового тіла. Син Божий прийшов із Божественно-Безсутнісного, промчавши крізь Духовно-сутнісне та Етерноречовинне до інкарнації в Груборечовинному світі. Тому він із повним правом мусить бути названий втіленою в людину Божою Частиною або Сином Божим. Стрімке проходження як крізь Духовно-сутнісне, саме в якому міститься вихідний пункт людського духу, так і крізь наступну Етерноречовинну частину Творіння, не дало йому змоги закріпитися там настільки, щоб його Божественно-Безсутнісний Дух зміг отримати міцні захисні оболонки того й іншого роду, навпаки, ці оболонки, які зазвичай слугують обладунками, лишилися тонкими. Це стало тією перевагою, що його внутрішнє Божественне випромінювалося, тобто проривалося, вільніше й потужніше, але це було також вадою, тому що у ворожих до Світла низовинах землі його винятковість дуже швидко викликала опір та люті напади на нього. Потужне, але слабо прикрите Божественне в земній груборечовинній оболонці мусило залишатися серед людей чужим, тобто розташованим надто далеко від них. Образно висловлюючись, отже, можна сказати, що його Божественний Дух для низького Груборечовинно-земного через брак пристосувань із Духовно-сутнісного та Етерноречовинного був недостатньо оснащеним і спорядженим. Прірва між Божественним і земним лишилася зовсім слабо заповненою.

Оскільки люди не оцінили й не зберегли цього Дарунку Божественної Любови, а через природний потяг до всього темного виступили проти просвітлого Сина Божого з ворожістю й ненавистю, то мусив прийти другий Посланець в особі Сина Людського, котрий для Груборечовинного світу краще споряджений.

Син Людський також є Посланець Бога і вийшов із Божественно-Безсутнісного. Він, одначе, перед початком своєю Місії в Груборечовинному світі був інкарнований у вічному Чисто-Духовно-сутнісному, отже, був тісно пов’язаний з природою духовної сутности, з якої походить сім’я зародку людського духу! Таким чином, Божественно-Безсутнісне Ядро цього другого Посланця наближається до людського духу в його витоку, внаслідок чого він здобув як кращий захист, так і безпосередню силу проти нього.

У Найвищих Висотах спорідненого з сутністю людського духу живе для всього сущого досконалий Ідеал того, що може нести в собі весь дальший розвиток із Духовно-сутнісного. Тобто вічний чисто-духовно-сутнісний Ідеал усього жіночного, як Цариця Жіночности з усіма живлющими Чеснотами. Кожен жіночий духовний зародок несе в собі несвідоме томління, рівняючись на цей чистий, у найшляхетнішій формі живлющий Ідеал. На жаль, це несвідоме томління під час ходи крізь Речовинність часто вироджується в марнославство, яке імітує і в самообмані намагається підмінити багато що з того, шо не стало живим, але до чого все ж є прагнення. Однак це томління стає свідомішим при піднесенні до Світла ще в Етерноречовинному світі. Щойно ниці бажання почнуть відпадати – а вони завжди бурхливо вириваються назовні, – чесноти нарешті оживають і зміцнюються. Магнітом і фокусом цього шляхетного томління за жіночими Чеснотами є Цариця Жіночности в непроминущому Царстві Отця, в Чисто-Духовно-сутнісному. Божественно-Безсутнісне Ядро другого Посланця Бога було занурене в цей духовно-сутнісний Ідеал Жіночности й виховане ним як духовно-сутнісною Матір’ю у вічному Царстві Бога-Отця, в Замку Ґраля як батьківщині його духовної юности. Лише тоді звідти вирушив він зі своєю Місією у Груборечовинний світ завчасно, щоб у слушну годину потрапити на поле боротьби, аби вказати правильний шлях у Царство Отця тим, хто просить про духовне керівництво в серйозних пошуках Бога, і водночас захистити від нападів ворожих до них осіб, спрямованих донизу.

Оскільки він, на противагу Синові Божому, свою духовну юність провів у Духовно-сутнісному, тобто у витоку й вихідному пункті людських духів, то укорінений він водночас окрім у Божественно-Безсутнісному також міцно в Духовно-сутнісному, внаслідок чого за своєю природою він перебуває ближче до людства і в поєднанні походження та юности є справжньою Боголюдиною! Походячи з Божественно-Безсутнісного, а також із Духовно-сутнісного, Прапочатку людства. З цієї причини його, на противагу чистому Синові Божому, названо Сином Людським, для якого шлях до Божественно-Безсутнісного, завдяки його походженню, завжди відкрито! Тому він несе в собі Божественну Силу та Владу, і, добре споряджений у такий спосіб, протистоїть як усьому людству, так і Люциперу.

Отож пильнуйте, щоб ви його впізнали, щойно настане його час, бо він приносить час і для вас!

—————
Послання Ґраля Абдрушина


Черговість доповідей

[Послання Ґраля Абдрушина]  [Відлуння до Послання Ґраля] 

контакт