У Світлі Істини

Послання Ґраля Абдрушина


1.КНИГA ◄ ► 2.КНИГA
Deutsch
English
Francais
Español
Português
Русский
Italiano
Magyar
Česky
Slovensky
Черговість доповідей


80. Було колись!..

Двоє слів лише, однак діють вони як заклинання, бо несуть у собі своєрідний зміст, одразу викликаючи в кожній людині якесь особливе відчуття. Рідко коли ці відчуття бувають однорідними. Щось схоже на вплив музики. Так само, як музика, ці двоє слів знаходять свій шлях безпосередньо до духу людини, її справжнього «Я». Звісно, лише в тих, хто не тримає в собі дух цілком замкненим, а тому справжню людяність тут, на Землі, вже втратив.

Кожна людина, одначе, при цих словах мимоволі відразу повертається до якогось давнього переживання. Воно оживає перед нею, а з картиною виникає також відповідне відчуття.

Сповнена туги ніжність в одного, щемливе щастя, а також тихі нездійснені бажання. В іншого ж гордість, гнів, страх або ненависть. Завжди людина замислюється над чимось, що колись пережила, що справило на неї надзвичайне враження, яке вона, проте, вже давно вважала в собі згаслим.

Однак ніщо в ній не згасає, ніщо не втрачається з того, що вона по-справжньому колись внутрішньо пережила. Усе це вона може назвати своїм власним, як справді набутим і тому нетлінним. Однак тільки пережите! Інше не може виникнути при цих словах.

Якщо людина однораз пильно й добросовісно зосередиться саме на цьому, то незабаром усвідомить, що є справді живим у ній, а що може бути визначене як мертве, як бездушна шкаралупа безцільних спогадів.

Доцільним і корисним для людини, під якою не варто розуміти тіло, є лише те, що впродовж її земного життя досить глибоко вплинуло на неї, щоб накласти на душу непроминущий відбиток, який неможливо стерти. Лише такі відбитки мають вплив на формування людської душі, впливаючи також на подальше формування духу для його невпинного розвитку.

Отже, по-справжньому пережитим і тому особистим стає лише те, що залишає такого роду глибоке враження. Усе інше проминає безслідно або слугує щонайбільше допоміжним засобом для того, аби створити події, здатні викликати настільки великі враження.

Блажен той, хто багато таких сповнених сили переживань може назвати власними – байдуже, радість це чи страждання, – бо залишені ними враження стануть колись найціннішим, що візьме з собою людська душа на шляху в Потойбіччя. —

Чисто земна інтелектуальна творчість, яка сьогодні є загальноприйнятою, корисна лише за доброго застосування для полегшення тілесного земного буття. Що є, якщо поміркувати критично, справжньою кінцевою метою кожної дії інтелекту! В кінцевому рахунку, вона ніколи не дає іншого результату. У всій шкільній премудрості, незалежно від галузі, а також у всій праці, чи то державна діяльність, чи сім’я, кожна окрема людина чи нація, як, зрештою, і ціле людство. Все, одначе, на жаль, цілком беззаперечно підкорилося лише інтелекту і тому перебуває у важких кайданах земної обмежености спроможности осягнення, що, самозрозуміло, мусило мати, та й ще матиме згубні наслідки для всієї діяльності та розвитку подій.

Тільки один виняток у цьому є тут, на всій Землі. Виняток пропонує нам, однак, зовсім не церква, як багато хто думає і як це й повинно бути, а мистецтво! У ньому інтелект відіграє неминуче другу роль. Там, де все ж інтелект при цьому бере гору, мистецтво відразу знижується до ремесла; воно опускається безпосередньо та невідворотно глибоко вниз. Це той наслідок, який у своїй простій природності аж ніяк не може бути іншим. У цьому неможливо виявити виняток.

Такий же самий наслідок, самозрозуміло, поширюється й на все інше! Невже це не спонукає людину замислитися? Це змусить адже полуду впасти з її очей. Тим, хто думає та порівнює, це говорить цілком чітко, що в усьому іншому, де панує інтелект, можна отримати лише замінник, неповноцінність! На прикладі цього факту людина повинна зрозуміти, яке місце відводить інтелекту природа, коли має з’явитися щось правильне й повноцінне!

Мистецтво – єдине, що народжувалося досі з діяльности живого духу, з відчуття. Воно єдине має природне, отже, нормальне і здорове начало та хід розвитку. Дух виявляє себе, однак, не в інтелекті, а у відчуттях і проявляється лише в тому, що так узагальнено називається «душевність». Саме те, що в собі така безмірно горда людина інтелекту сьогодні охоче висміює і з чого глузує. Вона насміхається таким чином із найціннішого в людині, так, саме з того, що взагалі робить людину людиною!

З інтелектом дух не має нічого спільного. Якщо людина захоче нарешті однораз виправити все, мусить звернути увагу на слова Христа: «По їхніх ділах ви пізнаєте їх!» Настав час, коли це здійсниться.

Тільки діла духу несуть у собі від його витоку до нас життя, а отже, тривалість і сталість. А все інше мусить саме по собі зруйнуватися, коли мине час його розквіту. Щойно з’являться плоди від нього, стане порожнеча видимою!

Подивіться ж лишень на історію! Тільки діло духу, тобто мистецтво, пережило народи, які вже зруйнувалися в собі через діяльність свого неживого, холодного інтелекту. Їхні високі, достославні знання не змогли запропонувати їм від цього жодного порятунку. Єгиптяни, юдеї, греки, римляни пройшли цим шляхом, пізніше також іспанці та французи, тепер німці, – однак діла справжнього мистецтва пережили їх усіх! Вони ніколи й не можуть загинути. Ніхто, проте, не розгледів строгої закономірности в повторенні цих подій. Жодна людина не замислилася над тим, аби дослідити справжнє коріння цього тяжкого зла.

Замість того, щоб його шукати і покласти знову й знову повторюваному занепаду край, скорилися сліпо йому і з плачем та скаргами підпорядкувалися цій великій «невідворотності».

Тепер уразить це нарешті все людство! Багато лиха лежить уже позаду нас, іще більше стоїть перед нами. І глибока печаль проходить щільними лавами тих, хто частково вже тепер від цього постраждав.

Згадайте всі народи, що вже мусили впасти, щойно вони дійшли пори розквіту, найвищої точки інтелекту. Достиглі плоди їхньої пори розквіту були всюди однакові! Аморальність, безсоромність і розбещеність у різноманітному вигляді, за якими неминуче наставав занепад і руйнування.

Безумовна подібність для кожного цілком очевидна! І так само кожна мисляча людина мусить віднайти цілком визначений характер і послідовність найсуворіших Законів у цих подіях.

Ці народи один за одним мусили зрештою визнати, що їхня велич, їхня могутність і пишнота були уявними, трималися лише на владі та насильстві, а не на міцній, здоровій основі.

Відкрийте ж свої очі замість впадати у відчай! Озирніться довкола, навчайтеся на минулому, порівняйте його з Посланнями, які з Божественного вже тисячоліття тому надходили до вас, і ви обов’язково знайдете корінь зла, що, роз’їдаючи зсередини, одне-єдине створює перешкоду для сходження всього людства.

Тільки коли зло остаточно буде викорінено, відкриється шлях до загального сходження, – не раніше. І відтоді це буде постійним станом, бо він може нести в собі животворність духу, що раніше було виключено. —

Перш ніж ми докладніше зупинимося на цьому, хочу я пояснити, чим є дух як єдине справді живе в людині. Дух – не дотепність і не інтелект! Дух – також не вивчене знання. Помилково було б називати тому людину «духовно багатою», якщо вона багато вивчала, читала, спостерігала і вміє гарно говорити про це. Або якщо вона виблискує гарними ідеями та дотепністю інтелекту.

Дух – це щось зовсім інше. Він є самостійною властивістю, що вийшла зі спорідненого з нею світу, який є іншим, ніж частина, до якої належить Земля, а разом із нею й людське тіло. Духовний світ лежить вище, він утворює верхню, найлегшу частину Творіння. Ця духовна частина в людині внаслідок своєї властивости несе в собі завдання повернутися до Чистодуховного, щойно всі речовинні оболонки від неї відокремляться. Поривання до нього вивільняється на цілком визначеному ступені зрілости і веде її відтак угору до спорідненого з нею, підносить завдяки своїй силі притягання* (Доповідь №6 «Я воскресіння і життя!..»).

Дух із земним інтелектом не має нічого спільного, а тільки з якістю, яку визначають як «душевність». Духовно багатий, отже, рівнозначний «задушевному», а не інтелектуальному.

Аби легше виявити цю різницю, людині достатньо скористатися фразою: «Було колись!» Дуже багато шукачів уже завдяки цьому знаходять пояснення. Якщо вони спостерігатимуть за собою уважно, то зможуть розпізнати, що з минулого їхнього земного життя їхнім душам корисне або слугувало для цього, а що лише полегшувало умови існування та їхню роботу в земному оточенні. Що, отже, має не лише земну, а й потойбічну цінність, а що слугує лише для земних цілей, але не має цінности для Потойбіччя. Одне людина може взяти з собою, інше ж при відході залишить як необхідне лише тут, оскільки надалі воно їй не може бути корисним. Те, що вона залишає, – це ж лише інструмент для земних подій, допоміжний засіб для використання впродовж земного часу, більше нічого.

Якщо інструмент використовується не лише як такий, а встановлено його значно вище, то він не може бути достатній, звісно, для цієї висоти, він на хибному місці, що призводить, природно, також до різноманітних неполадок, які з часом матимуть цілком згубні наслідки.

До цих інструментів, як найвищий, належить людський інтелект, що, як продукт людського мозку, мусить нести в собі обмеженість, якій повсякчас підлягає все тілесно-груборечовинне внаслідок своєї властивости. І продукт не може бути іншим, ніж джерело його походження. Він завжди зв’язаний із природою свого походження. Так само діла, що виникають завдяки продукту.

Це означає для інтелекту, природно, вужчу, лише земну спроможність осягнення, тісно прив’язану до простору та часу. Оскільки він походить від самої по собі мертвої Грубої речовинности, яка не несе в собі власного життя, він також позбавлений живої сили. Ця обставина поширюється, самозрозуміло, так само на всю діяльність інтелекту, який через це не спроможний у свої діла закласти щось живе.

У цьому неухильному природному розвитку подій міститься ключ до похмурих подій упродовж людського буття на цій маленькій Землі.

Ми мусимо нарешті навчитися відрізняти дух від інтелекту, живе ядро людини від його інструменту! Якщо цей інструмент ставить себе над живим ядром, як відбувалося досі, це приносить щось нездорове, що вже при виникненні має нести в собі зародок смерти, і живе, найвище, найцінніше таким чином задушується, зв’язується, відрізається від необхідної для нього діяльности, доки, звільнившись у неминучому краху мертвої будівлі, незрілим піднесеться з руїн.

Поставмо собі замість «Було колись» тепер запитання: «Як було в колишні часи?» Наскільки іншим є вплив. Помітно відразу велику різницю. Перше запитання промовляє до відчуття, пов’язаного з духом. Друге запитання, одначе, звертається до інтелекту. Зовсім відмінні образи виникають при цьому. Вони від самого початку обмежені, холодні, без життєвого тепла, тому що інтелект нічого іншого дати не може.

Найбільша провина людства, одначе, від початку полягає в тому, що цей інтелект, спроможний створювати лише неповноцінне безживне, воно поставило на високий постамент і просто-таки танцює навколо нього в поклонінні. Йому віддали місце, яке мало залишатися тільки за духом.

Такий початок у всьому суперечить визначенням Творця, а отже, природі, бо їх закріплено в подіях природи. Тому ніщо не може привести до істинної мети, але мусить усе зазнати краху в пункті, де почнеться збирання врожаю. Інакше й бути не може, адже це природні передбачувані події.

Лише в чистій техніці відбувається інакше, в кожній індустрії. Вона завдяки інтелекту досягла великої висоти, а в майбутньому просунеться ще набагато далі! Цей факт слугує, одначе, доказом істинности моїх пояснень. Техніка є і залишиться в усьому завжди лише чисто земною, мертвою. Оскільки інтелект так само належить до всього земного, то він у техніці спроможний проявляти себе блискуче, здійснюючи по-справжньому велике. Він стоїть у ній на правильному місці, при своєму справжньому завданні! Однак там, де й «живе», тобто чисто «людське» треба взяти до уваги, інтелект виявляється неспроможним за своєю природою і мусить тому не справлятися, якщо ним при цьому не керує дух! Бо тільки дух є життям. Успіх цілком певного роду може принести завжди тільки діяльність подібного роду. Ніколи земний інтелект тому в дусі діяти не зможе! З цієї причини тяжкою провиною цього людства стало те, що воно інтелект поставило над життям.

Людина перевернула таким чином своє завдання всупереч творчому, тобто цілком природному призначенню, поставила його, так би мовити, з ніг на голову, коли інтелектові, розташованому на другій, і лише земній, позиції, віддала найвище місце, яке належить живому духові. Через це, знову ж таки, цілком природно, що відтепер вона змушена з великими зусиллями шукати віднизу доверху; причому поставлений над нею інтелект із його обмеженою спроможністю осягнення перешкоджає будь-якій подальшій перспективі, замість того, щоб завдяки духові мати можливість дивитися згори вниз.

Якщо вона захоче пробудитися, то змушена буде спершу «перевести стрілки». Те, що тепер зверху – інтелект, – поставити на відведену йому від природи позицію, а дух знову повернути на його вище місце. Ця необхідна перестановка для сьогоднішньої людини не така вже й легка. —

Тодішній вчинений людьми переворот, настільки кардинально спрямований проти Волі Творця, тобто проти Законів природи, був справжнім «гріхопадінням», наслідки якого не залишили нічого, крім жаху, бо воно переросло потім у «прабатьківський гріх», тому що піднесення інтелекту до статусу самодержця своєю чергою мало природним наслідком те, що таке однобічне плекання та діяльність із часом однобоко зміцнили й мозок, тож розвинулася лише частина, яка має керувати роботою мозку, а інша мусила занепасти. В результаті занепала через це нехтування частина спроможна сьогодні покищо діяти лише як ненадійний cонний мозок, який при цьому перебуває ще й під повносилим впливом так званого денного мозку, що спонукає інтелект до дії.

Частина мозку, що повинна утворити міст до духу або, точніше, міст від духу до всього земного, отже, цим паралізується, зв’язок припиняється або ж дуже послаблюється, через що людина не здатна до будь-якої діяльности духу і з тим позбавляється також можливости зробити свій інтелект «одушевленим», одухотвореним та ожилим. Обидві частини мозку мали бути цілком пропорційно розвинуті для спільної гармонійної діяльности, як і все в тілі. Керівник – дух, виконавець же тут, на землі, – інтелект. Те ж, що через це і вся діяльність тіла, й навіть воно саме ніколи не можуть бути такими, якими повинні бути, є самозрозумілим. Природно, що ці події позначаються, однак, на всьому! Тому що при цьому головного в усьому земному бракує!

Те, що з розривом водночас також стануться пов’язані з ним віддаленість і відчуження від Божественного, є легко зрозумілою подією. Не лишилося адже до Нього вже жодного шляху.

Це має зрештою, знову ж таки, негативні наслідки, оскільки вже протягом тисячоліть кожне народжене дитяче тіло через щоразу примножене успадкування приносить із собою на Землю настільки великий передній інтелектуальний мозок, що кожна дитина від самого початку через цю обставину легко знову підкорюється інтелекту, щойно цей мозок розвине повну діяльність. Прірва між обома частинами мозку нині стала настільки великою, співвідношення працездатности настільки нерівним, що для більшости всіх людей без катастрофи виправлення вже недосяжне.

Сучасна людина інтелекту вже не є нормальною людиною, їй бракує будь-якого розвитку головної частини її мозку, чого потребує повноцінна людина у зв’язку з тривалим недорозвитком упродовж тисячоліть. Кожна людина інтелекту без винятку має лише скалічений нормальний мозок! Каліки мозку панують тому протягом тисячоліть на Землі, розглядають нормальних людей як ворогів та намагаються їх гнобити. Вони уявляють у своїй недорозвинутості, що можуть зробити дуже багато, і не знають, що нормальна людина здатна здійснити вдесятеро більше, виконуючи діла, які мають довговічність, які є досконалішими за плоди їхніх теперішніх зусиль! Аби досягти цих здібностей, для кожного справді серйозного шукача лежить вільний шлях!

Людині інтелекту, одначе, буде не так легко стати більш здібною, щоб зуміти осягнути щось, що належить до діяльности цієї недорозвиненої частини її мозку! Вона просто не може, якби навіть хотіла; і лише через свою звуженість висміює все, що для неї недосяжне, і через свій справді відсталий ненормальний мозок ніколи вже й не буде сприймати за його допомогою. У цьому саме й полягає найжахливіша частина прокляття такого неприродного відхилення. Безумовно потрібну для нормальної людини гармонійну співпрацю обох частин людського мозку в сьогоднішніх людях інтелекту, яких називають матеріялістами, остаточно виключено. —

Бути матеріялістом – аж ніяк не похвала, а свідчення недорозвиненого мозку.

Панує, отже, й досі на цій Землі неприродний мозок, діяльність якого зрештою, самозрозуміло, мусить призвести до невідворотного краху в усьому, бо все, що він хоче принести, через недорозвинутість, природно, приховує в собі дисгармонію та нездоров’я вже від початку.

У цьому тепер неможливо щось змінити – навпаки, треба спокійно дочекатися, доки природний хід подій призведе до краху. Тоді, одначе, настане день воскресіння для духу, а також нове життя! Протягом тисячоліть слово керівного раба інтелекту з цим припиниться назавжди! Ніколи вже не зможе він піднятися, тому що докази та власні переживання зрештою змусять його визнати себе самого хворим і духовно бідним, остаточно добровільно скорившись тому, чого він не зміг зрозуміти. Можливости виступити проти духу ніколи не буде йому надано – ні з насмішками, ні з видимістю права за допомогою насильства, що було застосовано також до Сина Божого, який мусив боротися проти цього. Тоді ще був час, щоб відвернути багато нещасть. Тепер, однак, його вже немає, бо відтоді розірваний зв’язок між обома частинами мозку вже неможливо відновити.

Знайдеться багато людей інтелекту, котрі знову захочуть насміхатися з пояснень у цій доповіді, але при цьому, як завжди, крім порожніх гасел не зможуть навести жодного справді об’єктивного контраргументу. Однак кожен серйозний шукач і мислитель мусить сприйняти такі засліплені намагання лише як новий доказ того, що я тут пояснив. Ці люди просто не можуть, хоча й силуються. Розглядаємо ми їх тому від сьогодні як хворих, котрі незабаром потребуватимуть допомоги, і... ми спокійно зачекаємо на це. Не потрібно жодної боротьби й жодного насильства, щоб домогтися необхідного поступу, бо кінець настане сам собою. Також тут позначаються природні події в непорушних Законах усіх взаємодій цілком невблаганно й неухильно. — —

«Новий рід людський» повинен тоді постати згідно з такими численними проголошеннями. Він складатиметься, одначе, не лише з новонароджених, як тепер уже спостерігаємо в Каліфорнії, а також в Австралії, обдарованих «новим почуттям», а головним чином із уже живучих людей, котрі найближчим часом стануть «видючими» внаслідок багатьох грядущих подій. Тоді матимуть вони те саме «почуття», що й теперішні новонароджені, бо воно є не що інше, як здатність стояти у Всесвіті з відкритим нескутим духом, який більше не дозволить придушувати себе обмеженістю інтелекту. Прабатьківський гріх таким чином буде нарешті стерто!

Це все, проте, не має нічого спільного з властивостями, що досі визначалися як «окультні здібності». Це відтоді буде лише нормальна людина, якою вона і повинна бути! «Стати видючою» не має нічого спільного з набуттям «яснобачення», але означає «осягнення», пізнання.

Люди будуть тоді в змозі все бачити без стороннього впливу, що означає не що інше, як оцінювати. Вони побачать людину інтелекту такою, якою вона є насправді, з такою небезпечною для неї та для її оточення обмеженістю, що водночас спричиняє самовпевнену жагу влади та непоступливість, які фактично їй притаманні.

Вони також побачать, як протягом тисячоліть зі строгою послідовністю то в одній, то в іншій формі все людство страждало під цим ярмом; і як ця ракова виразка, наче успадкований ворог, завжди спрямовувалася проти розвитку вільного людського духу, головної мети людського буття! Ніщо від них не приховається, в тому числі й гірка впевненість, що горе, всі страждання, кожне падіння мусили статися через це зло і що виправлення ніколи не могло відбутися, бо кожне усвідомлення від самого початку було виключено через обмеження спроможности осягнення.

Із цим пробудженням, одначе, будь-якому впливу, будь-якій владі цих людей інтелекту буде покладено край. На всі часи, бо тоді розпочнеться нова, краща епоха для людства, в якій старе вже не зможе втриматися.

З цим настане жадана вже сьогодні для сотень тисяч необхідна перемога духу над неспроможним інтелектом. Багато тих, хто досі належав до введених в оману мас, зможуть при цьому ще усвідомити, що досі вони слово «інтелект» тлумачили цілком хибно. Більшість сприймала його просто як ідола, зовсім неперевіреного, лише тому, що таким його виставили інші і тому, що всі його шанувальники повсякчас уміли видавати себе за безгрішних необмежених володарів за допомогою насильства та законів. Багато хто не доклав тому навіть жодного зусилля, щоб виявити його справжню порожнечу та приховані за ним вади.

Щоправда, є чимало й таких, хто протягом десятиліть веде боротьбу проти цього ворога з величезною енергією та переконаністю – таємно, а почасти й відкрито, інколи зазнаючи також найтяжчих страждань. Однак вони борються, не знаючи самого ворога! А це утруднювало, самозрозуміло, досягнення успіху. Робило його від самого початку неможливим. Меч борців був не добре загострений, тому що вони повсякчас зазубрювали його, завдаючи удари по другорядних подіях. Через цю другорядність, одначе, поціляли вони також повсякчас навсібіч у порожнечу, марнували власну силу та вносили в середовище своїх однодумців лише роздробленість, яка сьогодні стає щодалі більшою.

Насправді ж є лиш один ворог людства по всій лінії: як і раніше, необмежене панування інтелекту! Це було велике гріхопадіння, найтяжча провина людства, що потягнула за собою все зло. Це стало прабатьківським гріхом, і це є також Антихрист, про якого проголошено, що він підніме свою голову. Точніше висловлюючись, панування інтелекту є його знаряддям, через яке люди стали йому підвладними. Йому, ворожому до Бога, самому Антихристові... Люциперу!* (Доповідь №89 «Антихрист)

Ми стоїмо посеред цього часу! Він живе сьогодні в кожній людині, готовий її занапастити, бо його діяльність негайно призводить до відвернення від Бога як цілком природний наслідок. Він витісняє дух, щойно здобуває змогу панувати.

Тому нехай людина пильно стоїть насторожі. —

Свій інтелект не повинна вона тому нітрохи применшувати, однак зробити тим інструментом, яким він є, а не визначальною волею. Не господарем!

Людина прийдешнього покоління зможе дивитися на минулі часи лише з огидою, жахом і соромом. Приблизно так, як це відбувається з нами, коли ми входимо до старовинної катівні. І там ми бачимо погані плоди холодного господарювання інтелекту. Бо, це є, напевно, беззаперечним, що людина, котра має хоча б якусь душевність і живе у згоді з діяльністю духу, ніколи б не додумалася до такого роду страхіть! У цілому сьогодні, щоправда, відбувається не інакше, лише дещо прикрашено, і злиденність мас є таким самим гнилим плодом, як і тодішні катування окремих людей.

Якщо людина тоді озирнеться назад, то лише вражено похитає головою. Вона себе запитає, як можна було мовчки зносити цей обман протягом тисячоліть. Відповідь, самозрозуміло, проста: через насильство. Хоч куди поглянь, це можна цілком чітко розгледіти. Не кажучи вже про часи сивої давнини, нам варто лиш увійти в згадані вже катівні, які ще й сьогодні повсюди можна бачити і які застосовувалися не так уже давно.

Ми здригаємося, коли розглядаємо ці давні знаряддя. Скільки холодної жорстокости приховано в них, яке звірство! Навряд чи людина сьогоднішньої доби сумніватиметься в тому, що в тих тодішніх діях лежав найтяжчий злочин. Проти злочинців у такий спосіб скоєно ще більший злочин. Але серед позбавлених родини та свободи було так багато безневинних, яких брутально кинули в ці підземелля. Які стогони, які крики болю тамували там ті, кого цілком беззахисним було віддано на поталу катам. Люди мусили терпіти речі, лише при згадці про які може виникнути жах та огида. Кожен мимоволі себе запитає, чи це справді було можливе серед людей, оскільки все, що сталося з цими беззахисними, здійснювалося ще й із видимістю цілковитого дотримання права. Права, яке, однак, колись примусово встановилося лише за допомогою насильства. І знову ж таки, заподіянням фізичного болю примушували до визнання себе винними підозрюваних, щоби їх потім спокійно можна було замордувати. Якщо ті, хто визнав себе винним, робили це з примусу лише задля того, щоб позбутися жахливих тілесних мук, то суддям цього, попри те, було достатньо, оскільки їм потрібно було задовольнити «букву» закону. Невже вони, ці обмежені, справді гадали, що завдяки цьому зможуть відмитися дочиста і перед Божественною Волею? Що звільняться від невблаганно працюючого основного Закону Взаємодії?

Або всі ці люди були покидьками з середовища закоренілих злочинців, які насмілилися віддавати інших під суд, або в цьому дуже чітко проявилася хвороблива обмеженість земного інтелекту. Чогось середнього тут бути не може.

Згідно з Божественними Законами Творіння, жоден посадовець, жоден суддя – байдуже, яку посаду тут, на Землі, він обіймає, – у своїх вчинках ніколи не повинен бути під захистом цієї посади, навпаки, він єдиний має нести й чисто персональну, незахищену, як і кожна інша людина, повну відповідальність сам за все, що робить на своїй посаді. Не лише духовну, але й земну. Тоді кожен ставитиметься до цього набагато серйозніше, сумлінніше. І так звані «помилки», наслідки яких ніяк неможливо виправити, напевно, буде не так легко повторити. Не кажучи вже про фізичний і душевний біль постраждалих від цього та їхніх родичів.

Однак розгляньмо далі також приналежний до цього розділ – щодо процесів над так званими «відьмами»!

Хто хоча б однораз мав доступ до судових документів таких процесів, той міг би під навалою пекучого сорому побажати собі ніколи не бути зарахованим до цього людства. Якщо в той час людина лише мала знання про лікарські рослини в результаті практичних дослідів або завдяки успадкуванню і тим допомагала стражденним, які її про це просили, то за це підпадала вона невблаганно під катування, від яких зрештою звільнялася лише смертю у вогні, якщо її тіло ще до того не було знищене цими жорстокостями.

Сама тілесна врода могла в той час стати приводом для цього, особливо цнотливість, яка не піддавалася нічиїй волі.

І тоді – страхіття інквізиції* (суд за єресь)! Відносно небагато років відокремлюють нас від «тих часів».

Як ми сьогодні вважаємо це несправедливим, точно так само відчував у той час і народ. Бо він був іще не настільки пригноблений «інтелектом», у ньому ще тут і там проривалося відчуття, дух.

Хіба не є очевидною сьогодні цілковита обмеженість у цьому всьому? Безвідповідальна дурість?

Про це говорять зверхньо та знизуючи плечима, однак по суті ніщо в цьому не змінилося. Обмежена самовпевненість щодо всього незрозумілого лишається все ще точнісінько такою, як і тоді! Тільки замість цих катувань тепер вдаються до публічних глузувань з усього, чого не розуміють через власну обмеженість. Однак багатьом, покаянно б’ючи себе в груди і не шкодуючи себе, варто було б серйозно замислитися над цим. Кожну людину герої інтелекту, тобто не зовсім нормальні люди, від самого початку вважають за шахрая – можливо, й перед судом, – якщо вона має здібність знати щось, що іншим недоступне; скажімо, етерноречовинними очима споглядати Етерноречовинний світ, що є природною подією, в якій за короткий термін уже не будуть сумніватися, тим паче запекло з нею боротися.

І горе тому, хто сам зовсім не знає, що з цим діяти, але з усією простодушністю розповідає про те, що він бачив і що чув. Йому треба остерігатися цього, як першим християнам за Нерона з його повсякчас готовими до вбивства помічниками.

Якщо ж він має ще й інші здібності, яких ніколи не зможуть осягнути люди з вираженими ознаками інтелекту, то його неодмінно піддають безжальному цькуванню, зводять наклепи, виганяють, коли не скоряється будь-чиїй волі; за першої ж можливости «знешкоджують», як вони за звичай красиво висловлюються. І ніхто при цьому не відчуває найменших докорів совісти. Така людина сьогодні все ще вважається вільною дичиною для кожної іноді внутрішньо дуже неохайної людини. Чим вона обмеженіша, тим більша в неї ілюзія розсудливости та схильність до зухвальства.

На цих подіях давніх часів із їхніми тортурами та спалюваннями і такими сміховинними судовими процесами нічого не навчилися! Бо кожен може й сьогодні все незвичайне та незрозуміле безкарно паплюжити й кривдити. У цьому нічого не змінилося, все залишилось, як і було раніше.

Ще гірше, ніж у юстиції, було в інквізиціях, які зародилися в церкві. Тут волання мучеників заглушалися благочестивими молитвами. Це був глум над Божественною Волею у Творінні! Тодішні представники церкви довели цим, що вони не мали жодного уявлення ні про істинне Вчення Христа, ні про Божество та Його Творчу Волю, Закони якої, непорушно закладені у Творінні, діють там, усталені вже від початку і до кінця всіх днів.

Бог наділив людський дух його властивістю вільної волі в обранні рішення. У ній тільки може він дозрівати так, як повинен, відшліфовуючи себе та сповна розвиваючись. Тільки це дає йому таку можливість. Коли ж перешкоджають цій вільній волі, то це – затримування, якщо не примусове відкидання назад. Однак християнські церкви, як і багато інших релігій, поборювали в той час це Божественне призначення, виступаючи проти нього з величезною жорстокістю. Катуванням і, зрештою, навіть смертю хотіли вони примусити людей обирати такі шляхи, робити такі визнання, що суперечили їхнім переконанням, тобто їхній волі. Цим порушували вони Божественну Заповідь. Однак не лише це – вони заважали людям у просуванні їхнього духу вперед і відкидали їх на століття назад.

Якби при цьому проявилася хоча б іскра справжнього відчуття, тобто духу, то таке було б недопустиме і неможливе! Отож, спричинив це лише холод нелюдськости інтелекту.

Чимало навіть римських пап, що історично задокументовано, розпоряджалися діяти отрутою та кинджалом, аби досягти своїх чисто земних бажань, своїх цілей. Це могло статися тільки під пануванням інтелекту, який у своїй переможній ході поневолив усе, не зупиняючись ні перед чим. —

Та понад усім містилася і міститься в невідворотних подіях залізна нашого Творця Воля. При переході в Потойбіччя кожна людина позбавляється земної влади та її захисту. Її ім’я, її стан – усе лишається позаду. Лише бідна людська душа переходить, щоби там отримати, сповна відчути те, що вона посіяла. Жоден виняток тут неможливий! Її шлях веде її крізь усі колеса механізму безумовної взаємодії Божественної Справедливости. Там немає ні церкви, ні держави, а лиш окремі людські душі, котрі особисто мають розрахуватися за кожну помилку, яку вони вчинили!

Хто діє проти Божої Волі, тобто грішить у Творінні, той підлягає наслідкам цього порушення. Байдуже, хто це є і під яким приводом воно сталося. Чи то окрема людина, чи під прикриттям церкви, юстиції... злочин проти тіла або проти душі є і лишається злочином! Це не може бути змінено нічим, навіть видимістю права, яке зовсім не завжди є правом, бо, самозрозуміло, закони також встановлено лише людьми інтелекту, і мусять тому нести в собі земну обмеженість.

Розгляньмо право досить багатьох держав, зокрема в Центральній та Південній Америці. Людина, яка сьогодні керує урядом і при цьому має всю пошану, може вже завтра як злочинець потрапити до в’язниці або бути страченою, якщо супернику пощастить захопити цей уряд за допомогою акту насилля. Якщо йому це не вдається, тоді його замість визнання керівником, вважають злочинцем і переслідують. І всі органи влади з готовністю служать як одному, так і іншому. Навіть турист часто змушений змінювати свою совість, ніби одяг, коли він потрапляє з однієї країни до іншої, заради того, щоб усюди його вважали за порядну людину. Те, що в одній країні вважається злочином, в іншій дуже часто дозволяється, більше того, можливо, навіть схвалюється.

Таке, природно, можливе лише в досягненнях земного інтелекту, але ніяк не там, де інтелект має посісти свій природний щабель як інструмент живого духу, бо той, хто чує голос духу, ніколи не знехтує Закони Божі. І там, де їх беруть за основу, немає жодної вади, жодної прогалини, а є тільки єдність, яка має наслідками щастя й мир. Прояви духу всюди у своїх основних рисах завжди можуть бути тільки цілком подібними. Вони ніколи не суперечитимуть один одному.

Також мистецтво правознавства, лікування, ведення державних справ мусить залишатися лише неповноцінним ремеслом там, де за основу взято лише інтелект, а духовне відсутнє. Інакше просто не може бути. При цьому, звісно, завжди треба виходити зі справжнього поняття «дух». —

Знання – це продукт; дух же – це життя, цінність і сила якого визначаються лише його зв’язком із джерелом духовного. Чим глибший цей зв’язок, тим цінніша, могутніша породжена джерелом частина. Чим крихкіший же цей зв’язок, тим віддаленішою, відчуженішою, самотнішою та слабкішою мусить бути і породжена частина, тобто відповідна людина.

Це все настільки просто й самозрозуміло, що не можна збагнути, як заблудлі люди інтелекту знову й знову, ніби сліпі, проходять мимо. Бо стовбур, квітка і плід отримують те, що дає корінь! Але й тут проявляється ця безнадійна самообмеженість в осягненні. З великими зусиллями спорудили вони собі мур, і не можуть тепер поглянути за нього, тим паче крізь нього.

Перед усіма духовно живими вони, з їхніми гордовито-зверхніми іронічними посмішками, із самозвеличенням та поглядом згори вниз на інших, не так глибоко поневолених, іноді повинні постати як бідні хворі дурні, яких, попри все співчуття, треба залишити в їхній ілюзії, тому що межа їхнього осягнення самої наявности протилежних доказів змушує їх проходити повз них, не помічаючи. Кожне зусилля щось у цьому змінити на краще незмінно нагадує лише марне намагання зцілити хворе тіло, накинувши на нього нові, осяйні шати.

Уже тепер матеріялізм проминув свою найвищу точку і, виявляючись усюди неспроможним, мусить незабаром у собі зруйнуватися. Не без того, щоби при цьому затягнути з собою багато доброго. Його прихильники вже на краю своїх можливостей, незабаром вони заплутаються у своїх ділах, а потім у самих собі, не усвідомлюючи безодні, що розверзлася перед ними. Як отара без пастуха, стануть вони незабаром; не довіряючи один одному, кожен ітиме власним шляхом, та ще й, попри це, гордовито вивищуючись над іншими. Не замислюючись, дотримуючись лише колишньої звички.

Разом з усіма ознаками зовнішнього блиску своєї пустоти вони зрештою наосліп упадуть у безодню. Вони все ще вважають за дух лише продукт власного мозку. Але як може мертва матерія породити живий дух? У багатьох речах вони пишаються своїм точним мисленням, та в головному цілком безсовісно лишають найбезвідповідальніші прогалини.

Кожен новий крок, кожна спроба виправлення знову й знову мусять нести в собі всю хирлявість діла інтелекту, а отже, зародок невідворотного руйнування.

Усі мої міркування такого роду – зовсім не провіщення, зовсім не безпідставні прогнози, а незмінні наслідки Творчої Волі, яка все живить і Закони якої я вже роз’яснював у багатьох моїх попередніх доповідях. Хто разом зі мною в дусі прямує чітко вказаним у них шляхом, той мусить також побачити і розпізнати необхідний кінець. І всі його ознаки вже тут.

Скаржаться й волають, спостерігаючи з огидою, як сьогодні спотворення матеріялізму проявляються у формах, у які важко повірити. Благають і моляться про звільнення від мук, про виправлення, видужання від безмежного занепаду. Декотрі, хто зміг урятувати хоч якийсь рух свого душевного життя з бурхливого потоку неймовірних подій, хто духовно не задихнувся посеред загального занепаду, який, уводячи в оману, гордо несе на чолі наймення «поступ», почуваються гнаними та відсталими, і такими їх вважають, і з них як таких насміхаються бездушні попутники нового часу.

Вінець із лавра всім тим, хто має мужність не приєднатися до основної маси! Хто гордо лишився позаду на круто нахиленій дорозі!

Сновида той, хто сьогодні через це ще хоче вважати себе нещасним! Розплющіть очі! Хіба ви не бачите, що все, що вас пригнічує, уже є початком стрімкого краху тепер лиш уявного панування матеріялізму? Ціла будівля вже готова до падіння, без сприяння тих, хто під її гнітом страждає і мусить іще страждати. Інтелектуальне людство мусить відтепер пожати те, що воно тисячоліттями породжувало, підживлювало, плекало і звеличувало.

На людський розсуд це довгий час, для Божих же самочинних млинів у Творінні – короткий термін. Хоч куди ви поглянете – всюди наявна неспроможність. Відкочується назад та нагромаджується загрозливо, наче високий важкий вал, щоб незабаром, набігаючи один за одним і падаючи, глибоко поховати під собою своїх прибічників. Це невблаганний Закон Взаємодії, який при такому прояві мусить спрацювати жахливо, тому що тисячоліттями, попри багатющий досвід, ніколи не здійснювалися зміни до вищого, а навпаки – той самий хибний шлях ставав ще більш уторованим.

Зневірені, час настав! Вище голову, яку ви часто мусили опускати від сорому, коли несправедливості та безглуздю вдавалося завдавати вам такого тяжкого страждання. Роздивіться сьогодні спокійно супротивника, який хотів вас так пригнобити!

Колишнє розкішне вбрання аж надто вже зношене. Крізь усі дірки визирає нарешті фігура у своїй істинній формі. Невпевнений, однак не менше хвалькуватий, дивиться звідти виснажений продукт людського мозку – інтелект, який дозволив собі звеличитися до духу… нетямущий зовсім!

Зніміть лишень упевнено з очей пов’язку і роздивіться пильніше. Лише перегляд у цілому досить гарних газет повідомляє незатьмареному поглядові багато про що. Бачимо судомні зусилля все ще триматися всіляких застарілих видимостей. Самовпевненістю і часто дуже незграбними дотепами намагаються прикрити нетямущість, яка проявляється щодалі чіткіше. Недолугими висловлюваннями людина часто хоче оцінювати щось, про що вона, одначе, насправді цілком очевидно взагалі не має жодного уявлення. Навіть люди з цілком добрими задатками рятуються сьогодні безпорадно на нечистих шляхах, аби лише не визнати, що так багато речей проходять поза спроможністю осягнення їхнього особистого інтелекту, єдино на який вони досі хотіли покладатися. Вони не відчувають сміховинности поведінки, не бачать своєї голизни, якій лише таким чином допомагають збільшуватися. Заплутані, засліплені стоятимуть вони незабаром перед Істиною і з сумом оглядатимуть своє невдале життя, при цьому нарешті з соромом усвідомивши, що безглуздя містилося саме там, де вони вважали себе мудрими.

Наскільки далеко це вже зайшло сьогодні? М’язиста людина – оце козир! Хіба серйозний дослідник, який протягом десятилітніх пошуків винайшов сироватку, котра щороку сотням тисяч людей – великих і малих – дарує допомогу та захист від смертельних хвороб, зміг святкувати такий тріумф, як боксер, котрий із чисто земною грубою жорстокістю звалив свого ближнього? Або як літун, котрий із найменшою мужністю, не більше, яку мусить мати кожен воїн на полі бою, завдяки своїй чудовій машині здійснив великий переліт? Це почасти стало офіційною церемонією. Однак чи має від цього хоча б одна людська душа якусь користь? Лише земне, все земне, що означає нице в усьому Діянні Творіння! Цілком у згоді з золотим тільцем інтелектуальної діяльности. Як тріумф цього такого зв’язаного земним глиняного лжекнязя над звуженою людяністю! — —

І ніхто не бачить цього стрімкого сповзання до страшної глибини!

Хто це відчуває, покищо усамітнюється в мовчанні, сором’язливо усвідомлюючи, одначе, що буде висміяний, якщо заговорить. Це вже величезне зрушення, з якого, проте, проростає усвідомлення неспроможности. А з передчуттям цього усвідомлення все лише ще більше збурюється, вже через упертість, марнославство і не востаннє через страх і жах перед прийдешнім. Уже за жодну ціну не хочуть думати про кінець цієї великої помилки! Це схоже на судомне чіпляння за гордовиту будівлю минулих тисячоліть, яка цілком подібна до вежі у Вавилоні і кінець якої буде таким самим!

Донині незломний матеріялізм несе в собі передчуття смерти, яке з кожним місяцем проявляється щодалі чіткіше! —

Однак воно ворушиться в численних людських душах – у всіх місцевостях, на всій Землі! Над сяйвом Істини ще простилається лише тонкий шар старих хибних поглядів, що його змете перший порив вітру очищення, щоб звільнити ядро, світильники якого з’єднаються з багатьма іншими, аби розгорнути сніп променів, що підніметься як вогонь вдячности до Царства світлої радости, до Ніг Творця.

Це буде час довгожданого Тисячолітнього Царства, що лежить перед нами, як велика Зірка надії у променистому Обітуванні!

І таким чином нарешті буде спокутувано великий гріх усього людства проти духу, яке за допомогою інтелекту тримало дух ув’язненим на Землі! Тільки в цьому правильний шлях повернення до природного, шлях Волі Творця, який бажає, щоб діла людей були великими і пронизаними живими відчуттями! Перемога духу, одначе, буде водночас і перемогою найчистішої Любови!

—————
Послання Ґраля Абдрушина


Черговість доповідей

[Послання Ґраля Абдрушина]  [Відлуння до Послання Ґраля] 

контакт