У Світлі Істини

Послання Ґраля Абдрушина


1.КНИГA ◄ ► 2.КНИГA
Deutsch
English
Francais
Español
Português
Русский
Italiano
Magyar
Česky
Slovensky
Черговість доповідей


81. Отче, прости їм, бо не знають, що чинять вони!

Хто не знає цих сповнених значення слів, які вигукнув Ісус із Назарету, висячи на хресті. Це одна з найвеличніших заступницьких молитов, промовлених коли-небудь. Чітка і зрозуміла. Однак, попри те, люди дві тисячі років стояли без розуміння перед цими словами. Однобічно їх тлумачили. Лише в тому напрямі, який здавався людям приємним. Не було нікого, хто підніс би свій голос в ім’я їхнього справжнього змісту, з усією переконливістю волаючи про нього до людства, особливо до християн!

Однак не лише це. Усі приголомшливі події в земному бутті Сина Божого через однобічність у подальших переказах були подані у фальшивому світлі. Та це помилки, якими хибує не лише християнство, – їх знаходять у кожній релігії.

Коли учні чисто особисте з життя Вчителя і Майстра ставлять понад усе і висувають на чільне місце, то це можна зрозуміти, особливо якщо цього Майстра було грубо та нагло вирвано з їхнього середовища, щоби потім цілком безневинному завдати найтяжчих страждань, водночас найбільших знущаннь і наостанок мученицької смерти.

Таке закарбовується глибоко в душах тих, хто міг пізнати свого Вчителя з найідеальнішого боку в спільному з ним житті, і сприяє тому, що особисте потім виходить на чільне місце всіх спогадів. Тож таке є цілком зрозумілим. Але святою Місією Сина Божого було його Слово, принесення Істини із Сяючих Висот, аби цим указати людству шлях до Світла, який для нього доти був закритий, тому що духовний стан людства в його розвитку раніше не давав йому змоги йти цим шляхом!

Цьому великому Приносителеві Істини при тому завдані людством страждання стоять самі по собі!

Те, що в учнях було, однак, самозрозумілим і природним, у пізнішій релігії переросло в багато великих помилок. По суті Боже Послання відійшло далеко на задній план перед культом особи Приносителя Істини, якого Христос ніколи не прагнув.

З цієї причини в християнстві проявляються упущення, які призводять до небезпеки руйнації, якщо своєчасно помилок не розпізнати і, відкрито визнавши їх, мужньо не виправити.

Не залишається нічого іншого, крім очікувати, що найменший серйозний поступ неодмінно виявить такі прогалини. Однак тоді, безсумнівно, краще не проходити повз них, а енергійно взятися до роботи! Чому б очищенню не виходити від самого керівництва – бадьоро та радісно, з вільним поглядом до Великого Божества! Із вдячністю величезні юрби людей, наче звільнені від гніту, який вони досі, напевно, відчували, однак ніколи не усвідомлювали, підуть за покликом, який поведе їх до світла радісної переконаности! —

Наслідуючи всі звички тих людей, котрі сліпо підкоряються необмеженому пануванню власного інтелекту і таким чином суттєво звужують свою спроможність осягнення, визначили однакову цінність і земного життя Христа, і його Місії. Цікавилися його сімейними обставинами і всіма земними подіями при цьому навіть більше, ніж головною метою його Приходу, яка полягала в тому, щоб дозрілим людським духам надати роз’яснення про всі справжні події у Творінні, в чому єдиному знайдуть вони Божу Волю, вплетену в нього і таким чином достеменно підтверджену для них.

Принесення цієї до того ще невідомої Істини, одне-єдине, зробило Прихід Христа на Землю необхідним. Ніщо інше. Бо без правильного пізнання Божої Волі у Творінні жодна людина не спроможна знайти шлях до сходження у Світле Царство, тим паче ним іти.

Замість того, щоб просто прийняти ці факти як такі, заглибитись у Послання і жити згідно з ним, як повторював і наполегливо вимагав цього Приноситель Істини, засновники християнських релігій та церков узяли за найголовнішу основу культ особи, що змусило їх зі страждань Христа зробити щось зовсім інше, ніж те, чим вони були насправді.

Вони потребували цього заради культу! Через це, зрештою, цілком природно в його подальшому розвитку одна велика помилка додавалася до іншої, що взагалі унеможливило справжнє розпізнання правильного шляху.

Хибна побудова своєю необ’єктивністю призвела до накопичення спотворень усіх подій. Чисто об’єктивна неупередженість мусила адже вмить зникнути, щойно головний культ було поставлено на чисто особисту основу! При цьому виникло прагнення Місію Сина Божого закріпити, головним чином, у його земному житті. Навіть, власне, склалася потреба в цьому.

Те, що це, однак, було хибно, сам Христос довів усією своєю позицією. Неодноразово він чітко і зрозуміло відкидав особистісне ставлення до нього. Завжди указував він на Бога-Отця, Волю якого виконував, у Силі якого стояв і діяв кожним своїм словом та кожним вчинком. Він роз’яснював, як люди відтепер повинні вчитися підводити очі до Бога-Отця, ніколи не говорив, проте, при цьому про себе самого.

Оскільки ж за його словами в цьому не пішли, то зрештою скінчилося тим, що земні страждання Христа почали вважати за необхідні та бажані Богом, їх навіть було визначено як головне завдання його Приходу на Землю! Він згідно з виниклим на цій підставі уявленням зійшов зі Світлих Висот лише для того, щоб постраждати тут, на Землі!

Оскільки він сам жодної провини на себе не звалив, для обґрунтування цього зостається тільки один шлях: тоді це мусять бути гріхи чужих людей, які він звалив на себе, щоб спокутувати їх замість них!

Адже не залишалося нічого іншого, як продовжувати будувати в такий самий спосіб на закладеній основі.

Живильну силу та добрий ґрунт для цього надала не менш відома внутрішня перебільшена самооцінка, на яку хворіє все людство. Наслідок того великого гріхопадіння, яке було спрямовано проти духу і яке я вже багато разів докладно роз’яснював. Надаючи занадто великого значення інтелекту людина знає лише себе, а не свого Бога, до якого вона таким чином усі мости зруйнувала. Лише небагатьом то тут, то там відомі зовсім занедбані містки до Духовного, котрі, одначе, дають змогу лише здогадуватися про дещо, але ніколи не можуть дати знання.

Тому ніхто не дійшов правильної природної думки – земні страждання Христа як окрему подію цілком відокремити від Божого Послання. Усі напади на нього, переслідування та катування визнати тяжким, найбільшим злочином, якими вони насправді й були. Це нова велика несправедливість – прикрашати їх як необхідність!

Певна річ, ці страждання і мученицька хресна смерть заслуговують на променисте світло найвищої слави, тому що Син Божий не злякався їх, хоча знав наперед, що після гріхопадіння на нього чекатиме такий злобний прийом із боку владолюбних та мстивих людей, але, попри це, заради небагатьох добрих людей він приніс своє таке потрібне Послання Істини на Землю.

Його вчинок заслуговує якнайвищої оцінки, оскільки насправді йдеться лише про малу частину людства, яка завдяки цьому хотіла врятуватися.

Але це нове блюзнірство проти Бога, якщо тодішній злочин цього людства через хибне припущення повинен стати таким пом’якшеним, коли люди начебто були при цьому лише знаряддям необхідного виконання.

Через це перекручення виникає адже також у багатьох мислячих людей невизначеність щодо наслідків вчинку Юди Іскаріота! З повним правом. Бо якщо хресна смерть була необхідністю для людства, то Юда зі зрадою Христа став необхідним знаряддям для цього, отже насправді не може бути покараний за це в духовному сенсі. Істина про справжні події усуває, однак, усю цю роздвоєність, яка лише дає підставу для виникнення підтвердження того, що виплекане раніше припущення насправді мусить бути хибним. Бо там, де є правда, немає місця для таких нез’ясованих питань, навпаки, можна з будь-якого боку спертися на цілком природні події, не наштовхуючись при цьому на перешкоди.

Треба все-таки врешті-решт тепер набратися мужности, щоб у прикрашанні розпізнати боягузтво, яке прикривається лише тямовитістю прив’язаного до Землі інтелекту, найбільшого ворога всього того, що може піднестися над ним, як це завжди чітко проявляється в кожного нижчого підмайстра. Або як приховане самозвеличення, що витікає з того самого джерела! Адже так чудово уявляти себе настільки дорогоцінним, що Божество, борючись за тебе, приймає на Себе всі страждання, тільки щоб людинці потім у Божественному Царстві радости можна було запропонувати почесне місце!

Такими є фундаментальні погляди насправді, кажучи відверто й суворо! Вони виявляться не інакшими, коли ви твердою рукою однораз зірвете мішуру з форми!

Про те, що такі погляди могли виникнути лише через найвужчу обмеженість осягнення всіх позаземних подій, напевно, мені навряд чи треба ще раз нагадувати. Це знову-таки один із тяжких наслідків прославляння земного інтелекту, що перешкоджає будь-якому вільному далекосяжному оглядові. Поклоніння цьому ідолові інтелекту після гріхопадіння, цілком природно, повсякчас зростало, доки він розвинувся до земного сильного Антихриста, або, говорячи ще точніше, до всього антидуховного! Це ж сьогодні чітко можна розпізнати, хоч куди подивися. Для цього не потрібно гострого погляду.

І оскільки тільки духовне може прокласти міст до наближення й розуміння всього Божественного, то поступка верховному пануванню земного інтелекту, яке сьогодні гордо визнають усі науки, є не що інше, як відкрите оголошення боротьби проти Бога!

Та не лише науки, а все людство рухається сьогодні під цим знаком! Навіть кожен, хто називає себе серйозним шукачем, несе цю отруту в собі.

Тому немає нічого неприродного в тому, що й церква мусить мати в собі багато чого від цього. І тому у відтворення й тлумачення всіх слів Спасителя прокралося багато того, що має свій початок єдино в земній тямовитості інтелекту!

Це і є той змій, який знову й знову спокушає людей і від якого застерігає запис у Біблії! Цей змій інтелектуальної тямовитости, один-єдиний, ставить кожну людину перед оманливим вибором: «Чи справді Бог сказав?..»

Щойно ви йому, тобто інтелектові єдиному, даєте змогу обирати кожне рішення, то він щоразу, як правильно зазначено в Біблії, обирає вороже до Бога або відвернене від Бога, чисто земне, значно нижче, до якого належить і сам інтелект, як його розквіт. Тому й неспроможний він осягнути більш високе.

Інтелект надано людині для того, щоб вона в кожному земному житті мала скеровану донизу противагу спрямованому вгору чистодуховному, щоб людина на землі не лише витала в духовних висотах, а й при тому не забувала про свої земні завдання. Інтелект повинен їй також слугувати для полегшення та впорядкування всього земного життя. Передо всім же і для того, щоб закладене в дусі як його споконвічна властивість потужне поривання до високого, чистого й досконалого перенести в маленьке земне, в речовинне для по-земному видимого здійснення. Як підсобник живого духу, як його слуга! Не як той, хто обирає рішення, не як керівник у всьому. Він повинен допомагати створювати земні, тобто речовинні можливості для впровадження духовних прагнень. Він повинен бути інструментом і слугою духу.

Якщо ж єдино йому дати змогу обирати кожне рішення, як це зараз і відбувається, то він більше не буде ні противагою, ні помічником, а покладе на шальки терезів обрання кожного рішення тільки свою власну вагу єдино, і, цілком природно, в результаті це муситиме призвести лише до низходження, тому що він тягне донизу. Щось інше при цьому відбутися не може, адже він належить до Речовинности і лишається міцно прив’язаним до неї, тоді як духовне приходить згори. Замість того, щоб духовному тоді простягнути руку, допомагаючи йому, аби самому зміцнитися і стати великим, він відштовхує простягнуту йому духовним сильнішу руку і відкидає її, щойно йому буде все дозволено. Він не може інакше, діючи лише згідно із законами власної природи.

Однак зауважте, що земний інтелект лише тоді є ворогом духу, коли вивищиться над ним! Не раніше. Бо він стоїть під верховенством духу, як це влаштовано від природи згідно з Волею Творця, залишається вірним слугою, якого можна цінувати як такого. Але якщо всупереч Законам природи йому надати верховне місце, яке йому не належить, то найближчим наслідком буде те, що він придушить усе, що може йому в цьому заважати, щоб утримувати себе на захопленому троні. Він зачиняє самочинно ворота, крізь які у відчиненому стані мусило би пролитися світло на його вади та вузьку обмеженість.

Подібно до поведінки тих людей, котрі у впорядкованих умовах і під добрим керівництвом відчувають, що їхнє вміння зросло, переоцінюють його, а отримавши владу внаслідок перевороту, через неспроможність прагнення до високого кидають народ у скруту й біду. Як вони ніколи не зможуть дійти до усвідомлення своїх помилок і всю провину за власну неспроможність завжди намагаються звалити лише на минуле, щоб виправдатися перед самими собою та іншими, точно так і людський інтелект нездатний усвідомити, що він ніколи не зможе діяти на місці вищого за нього духу, не завдаючи найтяжчої шкоди, і зрештою призводить до загибелі. У всьому – однакова картина, однакові події у вічному повторенні.

Людині треба лиш однораз спокійно і тверезо вдуматися самій у ці події. Їй швидко все стане зрозумілим, і мусить також видатися найкориснішим.

Ця обставина для засновників церков та релігій утворила завісу над такою великою простотою Божественної Істини, розстелила поволоку над будь-якою можливістю правильного осягнення.

Людство не могло звалити на себе нічого страшнішого, ніж ця добровільна звуженість, неспроможність осягнення всього того, що розташовано зовні від земного, тобто значно більшої частини всіх подій. Воно розташовано ж буквально через це над настільки звуженим горизонтом.

Нехай однораз людина спробує подолати непроникність цього муру. Вона дуже швидко усвідомить, наскільки мав рацію поет, сказавши, що проти дурости безсилі навіть боги!

Цей твердий мур зможе проламати тільки окрема людина сама для себе зсередини, тому що його було споруджено зсередини. Але люди цього не хочуть!

Через це сьогодні самі невдачі повсюди. Хоч куди подивися – картина найбезнадійнішої плутанини та багатьох нещасть!

А над купою руїн, упиваючись своєю пустотою, стоїть гордо призвідник цього дикого безладу… «сучасна людина», як вона має звичку сама себе кохану визначати. «Проґресивна», яка насправді повсякчас реґресувала! Вимагаючи захоплення, вона називає себе ще й «тверезим матеріялістом». —

Болить голова, виникає огида, коли це все переживаєш, коли бачиш, як пропадає разом із цим так багато доброго, такого, що в праведному навколишньому світі прекрасно б розквітло, коли бачиш, як безмірно багато іншого від цього страждає, і щиро виникає молитва: «Поклади Ти цьому край, Господи! Ми не можемо!»

До всього додаються ще й численні розколи, щодалі посилюється ненависть один до одного, попри єдність їхнього добровільного поневолення! Не роботодавці й не наймані робітники несуть провину за це, не капітал і не його нестача, не церкви та держави, не різноманітні нації, а тільки хибна позиція окремої людини, єдино-одна, завела це так далеко!

Навіть так звані шукачі Істини тепер зрідка виходять на правильний шлях. Дев’ять із десяти з-поміж них перетворюються на фарисеїв, які, критикуючи, з пихою дивляться на своїх ближніх, при цьому ще й затято ворогуючи один із одним. Усе хибне! Мусить спершу неминуче здійснитися страхітливий кінець, перш ніж лише деякі зможуть пробудитися з цього сну.

Повернення ще можливе. Для кожного! Однак незабаром настане зрештою «занадто пізно» назавжди, всупереч усім сподіванням дуже багатьох віруючих, які шанують свої помилкові погляди, що вони впродовж більшого чи меншого часу, напевно, мають право на необхідне очищення, залежно від самої людини, що врешті-решт її шлях усе-таки знову мусить привести до Світла, до вічної радости, до щастя буття поблизу Божественного!

Ця думка є приємною втіхою, одначе вона хибна і не відповідає Істині. —

Огляньмо ще раз спокійно, уважно, але в загальних рисах ходу великого становлення Творіння і людей, які належать до нього. Зверніть при цьому особливу увагу на Празакон Споріднености, який я багато разів роз’яснював, з усім, що він таїть у собі в непорушних, необхідних наслідках у розвитку подій:

Речовинність подібна до великого поля, що в гігантському кругообігу рухається на найнижчому краю сукупного Творіння як найважча його частина. Від прасім’я повсякчас розвиваючись у собі в безперервному русі, щодалі більше об’єднуючись, утворюючи видимі нам небесні світила, до яких належить і ця Земля. Тобто, дозріваючи до найвищого розквіту й плодів, які відповідають нашому часу, щоби потім при настанні перезрілости знову, згідно із Законами Творіння, повністю саморозкластися, розпадаючись на прасім’я, котре в дальшій ході знову й знову матиме нагоду для свіжого об’єднання та нового формування. —

Такою є загальна картина, якщо спокійно розглядати її з Висоти.

Речовинне саме по собі є не що інше, як матерія, що слугує для формування, для утворення оболонок і пробуджується до життя, щойно розташоване над нею неречовинно-сутнісне прониже її і, поєднавшись із нею, розпалить.

Зв’язок цього речовинного з неречовинно-сутнісним утворює основу для подальшого розвитку. Із сутнісного утворюються також усі душі тварин.

Над обома основними підрозділами – речовинним і сутнісним, – як найвищий підрозділ Творіння, розташовано ще духовний. У нього особлива властивість, як уже знають мої слухачі. Із цього духовного виходять сімена зародків, котрі хочуть розвинутися до свідомих себе людських духів.

Тільки на полі речовинности таке сім’я духу дозріває до свідомого себе людського духу – подібно до пшеничного зерна в ріллі, що стає дозрілим колосом.

Його проникнення в речовинну ріллю, одначе, лише тоді можливе, коли вона досягне певного рівня розвитку, що відповідатиме властивості духовного, яке стоїть в усьому Творінні найвище.

Це той час, коли Творіння породжує найвисокорозвинутіше тіло тварини, коли подальше піднесення за посередництва душі тварини, яка походить із Сутнісного, вже неможливе.

Малий відбиток, повторення цієї великої світової події, дає, наприклад, пізніше знову й знову повторюване земне народження людської душі, як і взагалі в людині як вінці Творіння, тобто найвищій створеній істоті, відображаються всі світові події. Так само людська душа може проникнути в тіло майбутньої дитини в утробі матері лише тоді, коли це тіло досягне цілком визначеної зрілости. Не раніше. Лише необхідний стан зрілости надає душі вільний шлях для такого проникнення. Цей час припадає на середину вагітности.

Тож у великих світових подіях час найвищого розвитку тіла тварини також збігається з серединою, тобто з половиною кругообігу всієї речовинности! Слухачу, зверни на це особливу увагу.

Оскільки на той час сутнісне душі тварини в розвитку тіла з речовинности досягло найвищої точки, то за цієї обставини спочатку автоматично надається вільний шлях для проникнення духовного, яке стоїть над ним!

Сім’я духу, як найменше серед спорідненого з ним духовного, змогло знову ж таки увійти тільки в наймайстерніший витвір сутнісного, яке стоїть під ним, тобто в найвище розвинуте ним тіло тварини.

При цьому проникненні, завдяки своїй вищій властивості, певна річ, відразу воно бере кермо влади у свої руки і може відтепер обжите тіло, а також усе своє земне оточення вести до ще дальшого розвитку, на що сутнісне було б не спроможне. При цьому, цілком зрозуміло, і духовне розвивається водночас.

Такою є побіжна картина всіх подій у Творінні, точні подробиці якої я ще подам у наступних доповідях, аж до найменших деталей.

Ми належимо до найпершої частини цього кола речовинности, першими стоїмо на передньому краї на вістрі її обігу. До нас нічого подібного ще не було, однак після нас це буде тривати вічно.

Отже, всі події тієї частини, до якої належимо і ми, відбуваються раніше за всі інші частини, тобто вперше. Тому й відіграє Земля цілком особливу велику роль, адже на ній, як на найдозрілішому груборечовинному космічному тілі, мають розігратися всі вирішальні світові події.

Тобто це жодним чином не повторення, те, що ми тепер переживаємо, і те, що перед нами лежить. Такого ще не було в перебігу світових подій! —

Повернімося до першого входження зародків людського духу в цю Речовинність, тобто до середини обігу Речовинности. Тодішні найвище розвинуті тварини, яких сьогодні помилково вважають за первісних людей, вимерли. Лише ушляхетнилися їхні тіла, в які замість сутнісних душ тварин проникли духовні зародки. Духовні зародки дозріли в них у різноманітних переживаннях, піднесли тіла тварин до нині відомих нам людських тіл, повиокремлювалися в раси та народи. – Велике гріхопадіння вже сталося. Воно було першим діянням на основі добровільного рішення після самоусвідомлення духовних зародків, яке полягало в піднесенні інтелекту над духом, що дало змогу вирости здатному викликати наслідки прабатьківському гріхові, який дуже швидко дав пусті плоди верховенства інтелекту, чітко й легко розпізнавані. Прабатьківський гріх – це однобічно розвинутий через однобічну діяльність інтелекту мозок, що як такий повсякчас передається у спадок. Я цей факт уже багато разів згадував* (Доповідь №9 «Прабатьківський гріх»), і з часом ще набагато докладніше про нього розповім. Напевно, ще знайдуться й інші люди, які керуються вказаним тут напрямом, і які залюбки зможуть допомогти у великій справі роз’яснення.

Невпинно рухався кругообіг своїм шляхом. Але заблудле людство внесло в необхідний поступ перебої та плутанину. Серед цього сум’яття народ юдеїв підпав під відомий тяжкий гніт єгиптян. Скрута й сильне томління за звільненням дали душам змогу дозрівати швидше. Вони духовно випередили завдяки цьому всіх інших, тому що завдяки такому сильному зворушенню, яке звільняло цілі покоління, вони лиш однораз по-справжньому вгледілися в самих себе, а також у душі своїх гнобителів! Після цього вони чітко відчули, що все земне, а також найвигадливіша тямовитість інтелекту більше не зможуть їм допомогти, причому вони з цим розпізнали також порожнечу своїх душ, навчилися бачити духовними очима гостріше, і поступово піднеслося нарешті поняття про справжнє Божество, більш істинне та високе, ніж було в них досі. І молитви, сповнені болю та глибокої щирости, знову піднеслися увись.

Завдяки цьому народ юдеїв зміг стати покликаним, духовно йдучи попереду всіх інших народів, тому що до того мав найчистіше уявлення про поняття Божества. Наскільки це було в той час можливо при тому стані зрілости людської душі.

Я прошу духовну зрілість не змішувати з вивченим знанням, а завжди пам’ятати, що одухотворений рівнозначний душевному!

Тодішніх юдеїв найбільша духовна зрілість дала їм також можливість отримати через Мойсея чітко висловлену Божу Волю у формі Законів, які для подальшого розвитку становили найвищий скарб, найкращу та повносилу опору.

Як світові події цілком природно завжди будуть зосереджуватися тільки в найдозрілішому місці, так у той час вони поступово з’єдналися в цьому духовно щодалі дозрілішому народові юдеїв. —

Але тут знову ж таки не можна плутати світові події із земною світовою історією, яка є далекою від справжніх світових подій, і здебільшого відтворює лише вплив так часто хибно застосовуваної вільної волі людського духу, який завжди вставляє палиці в колеса справжніх подій, і таким чином це часто призводить до тимчасових викривлень і земного безладу.

Народ юдеїв стояв у той час попереду інших у своєму релігійному культі, а з тим у своїх поглядах і найближче до Істини.

Природним наслідком цього було те, що у взаємодії Обітування інкарнування зі Світла мусило прийти тільки цим шляхом, тому що він, як найбільш правильний, міг пройти у найближчій близькості до Істини. Інші шляхи через їхню істотну віддаленість від Істини не могли дати такої можливости, тому що вони загубилися в помилках.

І знову-таки, згідно із Законом, за яким для будь-якої дії обов’язково потрібна спорідненість, аж ніяк немає іншої можливости, крім щоби Приноситель Істини міг прийти зі Світла тільки тим шляхом інкарнування, який до цієї Істини, безумовно, пролягає якнайближче, якнайбільше відповідаючи їй своєю схожістю. Лише це дає необхідну опору, притягує її, тоді як хибні погляди відштовхують і просто-таки закривають шлях проникненню й приходу зі Світла.

Закон Взаємодії та Закон Споріднености і тут мусять проявитися повною мірою. Празакони відкривають або закривають шлях у своїх урівноважених неухильних впливах.

Ця обставина наводить водночас самочинно доказ того, що той народ, у якому було інкарновано Христа як великого Приносителя Істини, мусив мати найчистіше уявлення про Божественне та Його діяльність, тобто всі інші в той час сущі релігії не були настільки близькі до Істини. Буддизм, наприклад, стояв і стоїть до Істини не настільки близько, а в багатьох випадках іде хибним шляхом. Бо Закони у Творінні обдурити неможливо. По деякому спокійному розмірковуванні мусить кожен, із огляду на це, вийти на правильний шлях і позбутися незабаром своїх вагань. —

Тим часом, однак, і серед юдеїв у релігії знову отримав верховенство інтелект, породивши нечистий кар’єризм, але тут знову-таки допоміг важкий кулак римлян, аби ще залишилася купка з правильною свідомістю, щоби Слово змогло виконатися.

Мої слухачі мусять постаратися глибше і якомога повніше дослідити вплив Закону необхідної Споріднености на кожну діяльність, так само, як і Закону Взаємодії та Закону Тяжіння, розмірковувати у всіх напрямах, намагаючись вникнути у всі їхні тонкощі. Незабаром вони розпізнають усеохопність і підтримку, так само й живе в них. Озброєні цим ключем, вони швидко зорієнтуються в будь-якій події. Вони повинні побачити, що це фактично універсальний ключ, яким зможуть відчинити будь-які ворота. Без допомоги фантастичности і непотрібної містики, але з ясним поглядом пізнання без жодних прогалин. —

Так само, як духовний зародок може проникнути лише в ту частину Всесвіту, яка перебуває у правильному співвідношенні з його ще не сформованою, але все-таки вищою духовною природою, проте ніколи в іще не дозрілу для нього, як і в перезрілу, якою є сьогодні наша частина Всесвіту, в якій можуть жити лише вже багаторазово інкарновані душі; не інакшим є випадок інкарнування Приносителя Істини зі Світла. Його Прихід може відбутися тільки в найбільш дозрілій для цього частині людства. Якнайретельніше мусять при цьому бути дотримані умови всіх Законів, коли йдеться про Посланця з Божественного. Він міг, отже, народитися лише в середовищі таких поглядів, котрі якнайбільше відповідали Істині.

Як зародок духу може проникнути в Речовинність лише тоді, коли сутнісне у своїй діяльності досягне найвищої точки, де без проникнення духовного зародку мусив би статися застій, а потім реґрес, так і перед Приходом Христа тут, у речовинності, було досягнуто точки, в якій духовне у втраті шляху через прабатьківський гріх не могло просуватися далі! Наявна в духовному вільна воля замість того, щоби все суще просувати вперед, перешкоджала бажаному в Творінні розвиткові вгору, до Висот; усі свої здібності через звеличення інтелекту вона однобічно спрямувала тільки на речовинне. Це був момент найвищої небезпеки!

Сутнісне без володіння вільною волею здійснювало розвиток Творіння цілком природно, тобто правильно, згідно з Божественною Волею Творця. Духовне ж зі своєю вільною волею через гріхопадіння зробило себе нездатним на це, внесло лише плутанину та затримку в подальший розвиток речовинного. Хибне застосування наданої йому влади до спрямування Божественної Сили Творця на необхідне підняття в дозрілій речовинності мусило навіть призвести до низходження замість найвищого розвитку. Людський дух через гріхопадіння силоміць стримує будь-який справжній дальший розвиток, бо земні технічні досягнення жодним чином не є справжнім поступом у сенсі бажаних Богом світових подій! У найшвидшій допомозі, втручанні Самого Творця виникла тому потреба!

З кожним наступним століттям нещастя множилися б настільки, що можливість прокласти шлях для Божественної Допомоги з часом було б цілком втрачено, оскільки верховенство інтелекту поступово остаточно відрізало б людей від будь-якого розуміння всього справді духовного, тим більше від Божественного. Для інкарнування зі Світла тоді не залишилося б анітрохи ґрунту!

Тож треба було діяти швидко, бо ще не настав час Сина Людського, який у той час уже перебував у розвитку для свого Завдання.

Із цієї скрути виникла велика Божественна Містерія, щоби Бог приніс Творінню таку Жертву, пославши Частину Божественности на Землю, аби Світло принести заблудлим!

Цей Прихід Христа спочатку не було передбачено!

Лише хибне застосування вільної волі людством у гріхопадінні та його наслідки призвели до потреби Божественного втручання всупереч Своїй початковій Волі! Сутнісне в Речовинності в подальшому розвиткові Творіння своє завдання виконало, вище духовне, одначе, через провину людей цілком провалило! Навіть іще гірше, бо надану йому можливість обрання рішень воно застосувало з точністю до навпаки, і таким чином поставилося до Божественного Воління вороже, спираючись на Його власну Силу, довірену духовному для застосування. Наскільки великою є ця провина, людина може сама уявити.

Народження Христа, отже, не було здійсненням Обітувань та Одкровень, обіцяним людським духам як Божий Дар вічного Посередника! Проте це був Божественний Акт необхідности для всього Творіння, яке опинилося перед загрозою пошкодження з боку заблудлого людського духу.

Це є також підставою для того, що в той час в Ісусі з Назарету інкарнована Божественна Частина знову цілком мусила повернутися до Отця, до Божественного, як сам Христос неодноразово наголошував. Він мусив знову стати з Ним єдиним. Цей факт доводить також, що він не може бути обітованим вічним Посередником між Богом і Творінням, не може бути обітованим для цього Сином Людським!

Він є останнім етапом поступу для Творіння, від початку передбаченим для завершення першої частини речовинности, після чого Творіння в гармонії має здійснювати свій обіг із Сином Людським як вічним Посередником на чолі, який при цьому водночас є і залишиться Верховним Служителем Бога. Христос, Син Божий, був Частиною Божественного, і мусив тому знову цілком увійти в Божественне. Син Людський є виконавчим Служителем Бога, якого послано з Божественного, однак він ніколи не зможе знову цілком увійти до Божества, оскільки прийняв до своєї невід’ємної власности, крім Божественного походження, також чистодуховне. Це утримує його від довічного повернення до Божественного. Таким чином здійснюється цим перше те Одкровення про вічного Посередника між Богом і Його Творінням, до якого також належить людство. —

Таким є перебіг світових подій аж до самого кінця. Одне витікає цілком природно з іншого. Якщо зрозуміти правильно перше гріхопадіння та безпосередньо із ним пов’язаний не визначений наперед Прихід Христа як необхідний акт, то осягнення іншого буде не важким, а всі прогалини заповняться самі собою. Невирішені питання відпадають.

Ворота до Раю для дозрілих людських духів відкрилися тільки завдяки Христовому Посланню. Здатности правильно зрозуміти шлях, що вів туди, доти бракувало. Він мусив, одначе, при зволіканні знову пропасти через помилки людських духів, якби негайно не надійшла допомога. Це Послання призначалось як для земних людей, так і для тих, хто відійшов у інший світ, як і кожне Боже Послання, кожне Слово Світлої Істини!

Люди почули в ньому після строгости Законів також про Любов, яку досі ще не спроможні були осягнути, яку вони, одначе, відтепер повинні були розвинути в собі. Але завдяки цьому Посланню Любови Закони не було повалено, а лише доповнено. Вони мають залишатися міцною основою, чий вплив і таїв у собі таку Любов. —

Цим Словом Сина Божого намагалися керуватися пізніше, та при цьому виникали помилки через численні хибні припущення, на що я вже вказав на початку моєї доповіді. —

Розгляньмо ще раз християнську історію. З неї можна отримати найкорисніші уроки і таким чином освітити променями відразу всі релігії. Ми знайдемо повсюди ті самі помилки.

Кожен малий і великий Приноситель Істини, без винятку, мав страждати від глузувань і насмішок, переслідувань і нападів любих ближніх, які ще й сьогодні повсякчас вважають себе занадто тямущими та мудрими, щоб через Посланців їхнього Творця приймати роз’яснення Його Волі, особливо якщо ці Посланці фактично ніколи не приходили з вищих навчальних закладів цього людства!

Роз’яснення Божественної Волі – це, по суті, завжди є лише тлумаченням ходу подій у Його Творінні, в якому живуть люди і до якого вони належать. Знати Творіння, однак, означає знати все! Якщо людина його знає, то їй дуже легко використати все, що воно в собі приховує і пропонує. Уміння користуватися ним своєю чергою принесе їй усіляку вигоду. Таким чином вона незабаром розпізнає та здійснить справжню мету буття і, сприяючи розвитку всього, підніматиметься до Світла – на радість самій собі, на благо свого оточення.

Однак люди глузували з кожного Посланця, і отже – із самого Послання. Жодного разу не сталося так, аби він був для них бажаний, навіть якщо чинив їм тільки добро. Завжди він завдавав неприємностей, що, звичайно, легко пояснюється так вороже налаштованим стосовно Бога інтелектом і само по собі є доказом факту їхньої ворожости до Бога. Христос узагальнює подію чітко в розповіді про те, як господар послав слуг до всіх своїх орендарів, щоб отримати від них орендну плату. Замість виконання справедливої вимоги, однак, його слуг лише висміяли, розігнали, після чого, глузуючи, із порожніми руками відіслали назад.

Прикрашаючи, знов-таки, називають це притчею. Зручно вмощуються самі повсякчас обіч цього факту, ніколи не відносячи його до себе! Або мають потребу в поясненні, що це відзнака Бога, якщо Його Посланці мусять страждати, замість того, щоб розглядати це як небажаний для Бога злочин цього людства.

Оскільки інтелект потребує прикриття своєї аж надто очевидної обмежености мішурою та брязкальцями, він намагається майже судомно, неодмінно зі зневагою дивитися на простоту Істини, тому що вона може стати для нього небезпечною. Йому самому потрібні такі дзеленькотливі бубонці на ковпаку, який він носить. Багато великих слів, щоб на нього звертали увагу. І сьогодні – більше, ніж будь-коли. Однак зневага до неприкрашеної простоти Істини сьогодні змінилася на страх. Підвішують до цього необхідного барвистого ковпака блазня щодалі більше дзеленькотливих бубонців, які при судомних кривляннях і стрибках повинні звучати щодалі голосніше й голосніше, щоб утримувати його ще якийсь час на позиченому троні.

Однак ці стрибки останнім часом уже перетворилися на танець відчаю, готовий незабаром стати останнім танцем смерти! Зусилля стають більшими, мусять ставати більшими, тому що крізь дзеленчання щодалі виразніше проступає порожнеча. І при натужному найбільшому стрибку барвистий ковпак нарешті впаде з його голови!

Тоді піднесеться променисто й заспокійливо вінець неприкрашеної Істини на місце, що пасує тільки їй.

Серйозні шукачі, котрі цілком заплуталися через у всьому так ґротесково набрану важкодоступну для розуміння висоту, отримають у ній нарешті для погляду точку опори, підтримку. Вони без напруження сповна зможуть осягнути всю Істину, тоді як досі їм доводилося докладати великих зусиль, аби знайти хоча б її маленьку часточку.

Назад до простоти у мисленні! Інакше ніхто не зможе цілком осягнути велике, і тому ніколи не досягне його. Просто думайте, як діти! У цьому полягає сенс великих слів: «Коли не станете, як ті діти, не ввійдете в Царство Боже!»

Шлях до нього із сьогоднішнім таким ускладненим мисленням ніколи не можна знайти. Також у церквах та релігіях не інакше. Якщо там кажуть, що страждання допомагають сходженню, що вони тому є помилуванням Бога, то цим сприйнято маленьке зернятко Істини, але таким прикрашанням грубо спотворене. Тому що Бог не бажає жодних страждань своєму народові. Він бажає тільки радости, любови, щастя! Шлях у Світлі аж ніяк не може бути іншим. На шляху до Світла може бути каміння лише тоді, коли його людина спершу туди покладе.

Зернятко Істини у вченні страждання міститься в тому, що стражданнями можна спокутувати якусь провину. Це відбувається, однак, лише там, де людина усвідомлює, що страждання вона заслужила! Подібно до розбійника на хресті, який просив про помилування.

Безглуздо живе сьогодні весь світ. Навіть ті, хто так розумно говорить про спокутування карми. Вони помиляються, тому що це значно важче, ніж уявляють собі такі всезнайки. Бо зворотна дія карми не завжди є також і спокутуванням! На це повинна звернути особливу увагу кожна людина. З нею можна, навпаки, при цьому дуже часто ще глибше впасти!

Сходження, попри зворотну дію провини, залежить тільки від внутрішньої позиції кожної людини. Як вона встановлює в собі велике стерно – вгору, прямо чи донизу – так, і не інакше, вона й рухатиметься, незалежно від усіх її переживань!

Це свідчить про те, що вона не є і не може бути іграшкою долі, а мусить спрямовувати власний шлях єдино силою своєї вільної волі. Тут ця воля завжди залишається вільною – аж до останньої миті! У цьому кожна людина справді є вільним володарем, ось тільки мусить вона неодмінно рахуватися зі… спорідненими наслідками своєї позиції, які ведуть її вгору або вниз.

Якщо ж своє стерно вона встановить вгору завдяки усвідомленню і твердому волінню, то лихі зворотні дії досягатимуть її щодалі менше, зрештою навіть впливатимуть на неї лише символічно, тому що вона вже віддалилася від низовин лихих зворотних дій завдяки прагненню вгору, хоча й перебуває ще на цій Землі. Вони проходять під нею. Зовсім не обов’язково, що людина мусить страждати, якщо вона прагне Світла.

Тому зірвіть з очей пов’язку, накладену, щоб не тремтіти від страху перед прірвою, яка вже давно розверзлася. Тимчасове заспокоєння не додає сили, воно означає лише втрату часу, якого вже ніколи не вдасться повернути.

Досі ще ніколи не вдалося дати правильне роз’яснення та обґрунтування земного страждання. Тому в ролі наркотиків підносилися прикрашання, що знову й знову бездумно передавалися стражденним із більш чи менш спритно підібраними словами. Така однобічність є великою помилкою всіх релігій!

А якщо у повному відчаї шукач однораз вимагає аж надто чіткої відповіді, то все незрозуміле просто відсовують у царство Божественної містерії. У ньому, мов у рятівній гавані, мусять сходитися всі шляхи невирішених питань. Однак цим виявляють вони себе виразно як хибні шляхи!

Бо кожен правильний шлях має ясний кінець, він не може вести в нетрі. Там притулок безсумнівного невігластва, де «Шляхи Господні незбагненні» має слугувати поясненням.

Людині у Творінні не потрібні жодні містерії, їх не повинно бути, тому що Бог хоче, аби Його Закони, що діють у Творінні, людині були добре відомі, – вона зможе керуватися ними і завдяки їм легше завершить і здійснить свою ходу крізь Всесвіт, не впадаючи в невігластво.

Одним із найтрагічніших, проте, залишається сприйняття жорстокого вбивства Сина Божого за необхідну спокутну жертву заради людства!

Як можна думати, що це брутальне вбивство Сина повинно примирити Бога з людством!

Оскільки для цього дивного уявлення немає жодного логічного пояснення, прослизають збентежено знову ж таки під так часто потрібний для них захисний мур Божественної містерії, тобто події, яку людина не може зрозуміти!

Це при тому, що Бог такий зрозумілий в усьому, що Він чинить. Він – сама зрозумілість! Він створив адже й природу зі Своєї Волі. Тобто природне якраз і мусить бути правильним! Бо Воля Бога абсолютно досконала.

А хресна спокутна жертва для кожного, хто при здоровому глузді, мусить бути неприродною, тому що це несправедливо стосовно безневинного Сина Божого. Хоч як крути і хоч як верти. Людині все-таки краще було б однораз відверто визнати, що таке припущення насправді є незбагненне! Вона може докладати яких завгодно зусиль, та не дійде при цьому жодного висновку і в такому разі більше не зможе розуміти свого Бога. Бог же хоче бути зрозумілим! І Він може бути зрозумілим, бо прояви Його Волі чітко виражені у Творінні і ніколи не суперечать один одному. Це лише люди намагаються у своїх релігійних дослідженнях привнести щось незрозуміле.

З натужними зусиллями споруджена будівля для обґрунтування хибної думки про необхідність спокутної жертви у хресній смерті розвалюється вщент уже від слів самого Спасителя під час його розп’яття.

«Отче, прости їм, бо не знають, що чинять вони!» Хіба ця заступницька молитва була б потрібна, якби хресна смерть була необхідною жертвою примирення? «Не знають, що чинять вони!» – це ж найтяжче обвинувачення. Чітка вказівка, що те, що вони чинять, хибне. Що цей вчинок був лише звичайним злочином.

Хіба Христос у Гетсиманії молився б за те, щоб чаша страждання обминула його, якби його смерть на хресті була потрібна як спокутна жертва? Ніколи! Цього б Христос не робив! Але він знав, що ця мука, яка його очікує, є лише наслідком вільної волі людей. І тому така його молитва.

Засліплено проходять люди впродовж двох тисяч років повз це, бездумно сприймаючи неможливе.

Боляче слухати дуже часто висловлювану думку, що привілейовані серед сьогоднішніх учнів та учениць Ісуса завдяки тілесним стражданням, наприклад стигматам* (шрами від ран), осипані милостями!

Це все відбувається, звісно, лише через хибне тлумачення земних страждань Христа. Згідно з ним, це може бути саме так, а не інакше. Які тяжкі особисті наслідки, одначе, може це потягнути за собою, хотів би я ще нагадати.

Яке велике недоумство потрібне для цього і яке нице рабське розуміння, щоби Всемогутнього Творця неба та землі уявляти собі в такий спосіб, припускаючи, що Він міг би таке вчинити! Адже це, без жодного сумніву, найгріховніше приниження величного Божества, для уявлення про якого найпрекрасніша Сутність може бути ще недостатньо прекрасна, найкраще недостатньо гарне для того, щоб хоч трохи наблизитися до дійсности! І цього великого Бога вважати здатним вимагати від створеної Ним людини, аби вона корчилася перед Ним від болю, коли Він її осипає милостями?

Яке після цього може бути сходження!

Люди формують свого Бога таким, яким вони Його хочуть мати, вони задають Йому напрям Його Воління! І горе Йому, якщо Він не такий, як вони собі уявляли, тоді Його без вагань відкидають, так само на доказ цього відкидають і поборюють тих, хто наважується бачити значно величнішого та піднесенішого Бога. Величі немає в людських дотеперішніх поглядах. Вони свідчать, навпаки, лише про непохитну віру у власну цінність, аби їхньої прихильністи мав випрошувати Бог, приймаючи із їхніх закривавлених рук Свого Сина, якого Він їм послав із рятівним Посланням колись на допомогу, з якого насміялися й познущались і якого закатували й замучили!

І сьогодні намагаються все ще стверджувати, що це все було потрібною для Бога жертвою примирення? Коли Христос під муками сам уже в повному відчаї від цієї сліпоти вигукнув: «Не знають адже, що чинять тим вони!»

Чи є після цього взагалі ще можливість спрямувати людей на правильний шлях? Найбільш вражаюча подія є адже ще надто слабкою для цього. Коли ж людина нарешті усвідомить, як глибоко вона, власне кажучи, опустилася! Які пусті й порожні уявлення, створені нею!

Щойно ж копнемо хоча б трохи глибше, то знайдемо зосереджений на собі егоїзм у найчистішій формі. Навіть коли звідусюди тепер лунають гучні слова про пошуки Бога, то це знову ж велике лицемірство звичайного самовдоволення, якому цілковито бракує будь-якого по-справжньому серйозного пориву до чистої Істини. Шукають лише самообожествлення, нічого іншого. Жодна людина не докладає серйозних зусиль, аби зрозуміти Бога!

З гордовитою посмішкою відсовують вони простоту Істини швидко вбік, залишаючи її поза увагою, бо вважають себе аж занадто вже обізнаними, занадто вже величними та значущими, щоби своєму Богові дозволити займатися ще простотою. Він мусить бути адже значно складнішим, аби вони віддавали Йому шану. Інакше й не варто вірити в Нього! Бо як можна, на їхню думку, визнавати те, що легко зрозуміло кожному неукові. Щось таке не слід вважати великим. Цим сьогодні взагалі не варто займатися, інакше ганьби не оберешся. Дозвольте це дітям, старим жінкам та неукам. Це ж не для людей із таким розвинутим інтелектом, не для інтеліґентности, яку тепер знаходять у освічених. Цим може займатися народ! Освіченість і вченість можуть ставити своїм мірилом величі тільки важке для спроможности осягнення!

Невігласи ж ті, хто так думає! Вони не варті того, щоби хоча б краплину води прийняти із рук Творця крізь Творіння!

Через власну звуженість вони позбавили себе можливости розпізнати сліпучу велич у простоті Божественних Законів! Вони в буквальному розумінні не здатні на це, зовсім відверто кажучи, надто дурні через свій однобічний, такий занепалий мозок, із яким вони вже від години народження і до сьогодні носяться як із свідченням тріумфу найбільших досягнень.

Це стане актом милости Творця, якщо Він дозволить їм занепасти в будівлі, яку вони спорудили, бо хоч куди поглянь, – усе вороже до Бога, спотворене через хворобливу манію величі всіх людей інтелекту, нездатність яких поволі виявляється повсюдно.

І це, розростаючись, уже триває впродовж тисячоліть! Це принесло отруєння з собою неминуче в церкви та релігії, бо воно – наче всероз’їдаюче лихо невідворотного наслідку того гріхопадіння, в якому людина обрала рішення про необмежене верховенство інтелекту.

І це хибне верховенство вводило в оману поневолених ним людей повсякчас у всьому, що стосується Божественного! І навіть у всьому духовному.

Хто не зруйнує в собі цей трон і завдяки цьому не стане вільним, змушений буде разом із ним загинути!

Нині вже не можна говорити про бідне людство, бо люди свідомо звалили на себе таку провину, на яку тільки здатне спромогтися створіння! Слова «Прости їм, бо не знають, що чинять вони!» для сьогоднішнього людства вже недоречні! Вони неодноразово мали нагоду розкрити очі та вуха. Вони діють цілком свідомо, і вся зворотна дія мусить їх тому повною мірою уразити, без поблажок! —

Коли тепер замкнеться коло всіх минулих подій, то для цієї в усьому Творінні вперше дозрілої частини Всесвіту настане час жнив, збору врожаю та розділення. Ще ніколи впродовж існування сукупної Речовинности цього досі не ставалося, бо наша частина Всесвіту рухається у вічному кругообігу попереду всіх інших як перша, що має це пережити!

З цієї причини дві тисячі років тому Сина Божого було інкарновано на цій Землі. Це була світова подія, що розігралася в найдозрілішій першій частині всієї Речовинности, але яка ніколи не повториться, бо те, що відбулося тут, у наступних частинах продовжує діяти всякчас далі. Отже, ця частина, як перша, входить у нову подію, якої ще ніколи не було, але яка після нас завжди повторюватиметься. Це розпад сформованої речовинности, що приносить із собою перезрілість у природних подіях. —

Звершилося! Шлях до Світла і з тим до вічного життя в духовно-особистісному вказано! Людські духи можуть тепер у цю для обрання рішення останню годину самі поміркувати, яким шляхом вони бажають іти: до вічного прокляття чи до вічної радости, бо, згідно з Божественною Волею, вони мають у цьому вільний вибір!

—————
Послання Ґраля Абдрушина


Черговість доповідей

[Послання Ґраля Абдрушина]  [Відлуння до Послання Ґраля] 

контакт