У Світлі Істини

Послання Ґраля Абдрушина


1.КНИГA ◄ ► 2.КНИГA
Deutsch
English
Francais
Español
Português
Русский
Magyar
Česky
Slovensky
Черговість доповідей


88. Прибулець

Темрява знову залягла над Землею. Тріумфуючи, затьмарила вона людей і перегородила шлях до Чистодуховного Царства. Світло Боже від них відступило. Тіло, яке слугувало йому оболонкою, покалічене і сходячи кров’ю, повисло на хресті як жертва протесту тих, яким він хотів принести щастя та святий мир.

На вершині сукупного Творіння, у променистій близькості до Бога стоїть Замок Ґраля, як Храм Світла. У ньому запанував великий сум за заблудлими людськими духами в глибині, які у сліпій претензії на краще знання вороже замкнулися від Істини та опустилися аж до злочину, дозволивши бичувати Сина Божого сповненою ненависти темрявою. Тяжко лягло створене людством у такому роді прокляття на весь світ і втиснуло людей лише в ще більшу обмеженість осягнення. —

Із серйозним здивуванням від страхітливої події дивився із Замку Ґраля юнак... майбутній Син Людський. До цього часу він був уже в стані навчання, яке потребувало тисячоліть, бо мусив добре спорядитися, щоб зійти в низовини, де панувала темрява за сприяння людського воління.

Тут плеча замріяного ніжно торкнулася жіноча рука. Першостворена Цариця Жіночности стояла біля нього і зі сповненим любови смутком промовила:

«Дозволь звершенню впливати на тебе, любий сину. Таким є поле боротьби, через яке ти маєш пройти в годину здійснення, бо на прохання замордованого Спасителя Бог Отець призначив, що перед Судом відступникам ти ще раз проголосиш Його Слово, щоб врятувати тих, які ще хочуть його почути!».

Мовчки опустив юнак голову і пішов до щирої молитви про Силу, бо відгомін такої великої Божої Любови могутньо здіймався в ньому!

Швидко розлетілася звістка про останню повторну можливість Милости через усі сфери, і багато душ благали Бога про виконання, аби допомогти у великому Діянні спасіння всіх тих, які ще хочуть знайти шлях до Бога. Любов Бога Отця дозволила це багатьом душам, яким це несло користь для сходження. У сповненій вдячности радості гурт таких обдарованих, тріумфуючи, склав обітницю вірности для здійснення наданої можливости служити.

Так з’явилися ті покликані, які пізніше мусили триматися для розпоряджень Посланця Бога, коли настане їхня година здійснення на землі. З ретельністю були вони розвинуті для цього завдання і в слушний час інкарновані на землі для того, щоби бути в стані готовности, щойно до них долине клич; до нього прислухатися було першим здійсненням їхнього обов’язку.

— — —

Тим часом Заповіт замордованого Сина Божого, його Живе Слово, на землі було використане лише для власних цілей. Люди до того ж не мали жодного поняття про істинні Христові принципи. Навпаки, вони вжилися в таке хибне, суто земне прислужництво любови, що зрештою відхилили все інше як таке, що йде не від Бога; і сьогодні ще відхиляють та вороже ставляться до всього, що не проявляється у цій бажаній ними огидній м’якотілості, що не відповідає такому настільки нездоровому рабському культові людства. Все, де бракує основи визнання людського верховенства, визначається просто як хибне і не належне до Божого Слова. Під цією манірністю насправді приховується ніщо інше, як боязке хвилювання, що вже давно відчутна пустота хибної будівлі стане очевидною.

Ось що зробили зі Святого Заповіту Сина Божого! За таких принизливих припущень передавали його зрозумілі слова у всякому занадто людському тлумаченні. Плекаючи людські слабкості, вербували прибічників, аби розгорнути хоч дещицю земної влади, яка завжди залишалася кінцевою метою. А потім дуже швидко зі звірячою жорстокістю показали, як далеко відійшли носії невизнаного Христового принципу від його справжнього розуміння, як мало вони ним жили. Безперервно і повсякчас наводилися кричущі докази, що саме охочі бути носіями Христового принципу були найзлішими ворогами та найбільшими кривдниками справжнього Христового принципу, безсоромно і непростимо! Уся історія після земного буття Христа з виникненням церков у нетлінних, вирізьблених і випалених рунах виявила ці факти настільки чітко, що їх неможливо ані заперечити, ані пом’якшити. Ганебне тавро свідомого лицемірства було неприховано засвідчене за довгу історію індивідуального та масового вбивства під злочинні заклики до Бога, причому і сьогодні в багатьох місцях це продовжується, але у зміненій, пристосованій до сучасности формі.

Так темрява неспинно збільшувалася аж до чорноти завдяки послужливості усіх людських духів, проте наближався час, коли Син Людський мав бути інкарнований на землі.

Радісне пожвавлення стихій проголосило його земне народження. Ангели, сповнені любови, провели його на цю Землю. Першостворені встановили міцний вал навколо нього та його земного дитинства. Сонячною мала стати його земна юність. Як привітання Бога Отця бачив він увечері променисту Комету над собою, яку вважав звичайною, що належить до небесних світил, поки пов’язка, яку мав носити у своєму гіркому навчанні, лягла на його очі.

Чужим здалося тоді все навколо нього, лише його душу наповнило високе невгамовне томління, яке піднялося аж до неспокою, до безупинних нервових пошуків. Його не можна було вгамувати нічим, що пропонувала земля.

З ефірноречовинною пов’язкою на очах стояв він тепер на ворожій території навпроти темряви, на полі боротьби, де вся темрява змогла опертися твердіше, ніж він сам. Тому це звичайна річ, що всюди, де він намагався до чогось братися, не пролунало жодного відгуку і не розвинулося жодного успіху, але тільки вороже шипіла темрява. Доки час здійснення для нього не настав, темрява завжди могла залишатися сильнішою і завдавала йому земної шкоди там, де він впроваджував будь-що земне, все одно, чи це відбувалося у приватному, торговельному або державному житті, бо все земне, цілком природно, мусило лише вороже протистояти Посланцю Бога, тому що все людське воління сьогодні спрямоване проти істинної Волі Божої, незважаючи на уявне прагнення до Істини, за яким завжди приховується лише зарозумілість у різноманітних виглядах. Легко і всюди знаходила темрява слухняних створінь, щоб затримати Посланця Світла, завдати йому відчутних болісних втрат.

Так час його земного навчання став шляхом страждання.

— — —

Як Духовне з великою силою, ніби магніт, притягуючи та втримуючи, діє на Сутнісне, Ефірноречовинне і Груборечовинне, так у схожому та ще більш сильнішому роді мусить впливати й те, що має свій початок вище Духовного, на все нижче у Вторинному Творінні. Природна подія, яка не може бути іншою. Це нагадує дію сили притягання. Як відомо, сила притягання взаємно впливає тільки на подібні роди. Але тут йдеться про наявну владу сильнішого в суто об’єктивному найшляхетнішому сенсі! Не в земному людському розумінні, тому що і в Грубій речовинності цей Закон, як і все інше, у своєму впливі огрублений через сприяння людини. Природний вплив цієї панівної влади в зовнішній формі проявляється як магнетичне притягнення, з’єднання, втримування, панування.

Згідно з цим Законом люди відчували магнетичне притягання до цього огорнутого покровами, сильнішого Прибульця з Висот, хоча не раз вороже й чинили йому опір. Щільні покрови, які він ніс навколо себе, не могли цілком стримати проникнення цієї чужої на землі Сили, тоді як вона знов-таки ще не спроможна була вільно випромінювати, щоб виявити ту нездоланну могутність, яка притаманна їй після спадання накладених покровів у годину здійснення. Так виникли суперечності у відчуттях людей. Саме буття Прибульця при зустрічі вже пробуджувало в них різноманітні сподівання, які, на жаль, з їхнім напрямом думок завжди втілювалися лише в земні бажання, які вони у собі підживлювали та збільшували.

Але Прибулець взагалі не міг брати до уваги такі бажання, бо його година ще не настала. Внаслідок цього багато хто у своїй уяві часто вбачав себе тяжко ошуканим, відчував себе навіть дивним чином розчарованим. Вони ніколи не думали, що насправді не здійснилися, не збулися лише їхні власні егоїстичні сподівання, і в своєму розчаруванні, обурені цим, покладали відповідальність на Прибульця. Однак він їх не кликав, вони набилися йому і повисли на ньому згідно з цим невідомим їм Законом, і часто були для нього тяжкою ношею, з якою йому довелося подорожувати крізь ті земні роки, які були передбачені для його земного навчання.

Земні люди відчували в ньому таємниче, невідоме, яке вони не могли пояснити, вгадували приховану могутність, яку не розуміли, і тому у своєму незнанні, звісно, зрештою підозрювали тільки зумисне навіювання, гіпноз та магію згідно з родом їхнього нерозуміння, тоді як насправді нічого цього не було. Початкова прихильність, усвідомлення незвичного притягання дуже часто потім перетворювалися на ненависть, яка проявлялася в моральному побиттю камінням та спробах забруднити того, від кого вони занадто рано очікували занадто багато.

Ніхто не доклав зусиль для справедливої самоперевірки, яка б мала показати, що Прибулець, який живе для себе іншими поглядами та ідеалами, був використаний притягненими, але сам нікого не використовував, як намагалися вони переконати себе та інших у гіркоті за нездійсненність бажань про зручне життя. Сліпо відповідали на доведену привітність безглуздою ненавистю і ворожістю, подібно до вчинків Юди.

Але Прибулець на землі мусив усе терпляче зносити, адже це було лише цілком природним наслідком його буття, доки людство жило в облуді. Однак таке переживання водночас принесло для нього і необхідне загартування, яке поступово лягло як озброєння на його повсякчасну готовність допомогти і так розверзлася прірва між ним та людством ... через душевні рани, які впливали, роз’єднуючи, і тільки цілковита зміна людства може їх загоїти. Ці завдані йому рани від тієї години утворили прірву, навести міст через яку спроможна лише та людина, яка цілком прямує дорогою Божих Законів. Тільки ця дорога може слугувати мостом. Будь-яка інша неодмінно розтрощить у прірві, бо для переходу немає жодного іншого шляху. А зупинка перед нею означає знищення.

У точну годину вже перед закінченням цього важкого часу навчання відбулася зустріч з тією супутницею, котра як частина його разом з ним повинна подорожувати крізь земне життя, аби згідно з Божественним Призначенням співпрацювати у великому Завданні. Вона, сама прибулець на землі, у власному пізнанні радісно увійшла у Божу Волю, щоб вдячно розкритися у ній.

Тільки потім настав час для покликаних, які на служіння Богу склали колись обітницю вірности! Їхнє прохання з ретельністю було виконане. Вчасно здійснилося інкарнування на землі. Під надійним керуванням вони були по-земному оснащені для відповідного завдання всім необхідним у здійсненні. Це було їм піднесене, дароване так очевидно, що вони не могли це розглядати ніяк інакше як дар, як запоруку для години здійснення їхньої колишньої обіцянки. Своєчасно встановили вони з Посланцем контакт завдяки його Слову, потім особисто... але багато хто, можливо, хоч і передчував клич, відчуваючи незвичне в душі, проте у своїй земній дорозі вони дозволили так обплутати себе суто земним і частково навіть темрявою, що не змогли дістати сил перебороти себе для істинного служіння, для якого їм і було дозволено у цей великий час прийти на землю. Деякі, напевно, проявили слабку волю до здійснення, все-таки земні помилки затримали їх. Були, на жаль, і такі, котрі ступили на шлях призначення, однак від самого початку при цьому шукали для себе насамперед земної вигоди. Навіть якісь із серйозних охочих очікували, що той, кому вони мали служити, їм мусив розчистити шлях до здійснення, а не навпаки. Лише декотрі, окремі, виявилися насправді такими, що були здатні врости у своє завдання. Їм у годину здійснення було потім надано десятикратної сили, тож прогалини більше не залишалися відкритими і вони у вірності були здатні зробити навіть більше, аніж колись неспроможний на це великий натовп. —

Із сумом дивився Прибулець на Землі на спустошення серед натовпу покликаних. Це був один з найбільш гірких досвідів для нього! Багато чого він навчився, багато через людей сам постраждав... перед цим останнім фактом стояв не розуміючи, бо не знаходив для відмови жодного виправдання. На його думку, покликаний, який на виконання його прохання був особливо ведений та інкарнований, не міг бути здатний ні на що інше, як на найрадісніше віддане виконання свого завдання! Для чого ж ще перебував він на Землі! Чому він був надійно захищений аж до години, коли його потребуватиме Посланець! Усе йому було тільки дароване заради його необхідного служіння. Тому трапилося, що коли Прибулець зустрів першого покликаного, він йому цілком довіряв. Він сприймав їх лише як друзів, які взагалі не могли мислити, відчувати і діяти інакше, як тільки в найнепохитнішій вірності. Адже це було найвищим, найціннішим, що могло випасти на долю людини. Йому не спадало на думку, що й покликаний у своєму часі очікування може стати нечистим. Для нього було незбагненним, що людина за такої Милости спроможна злочинно втратити і змарнувати справжню мету свого земного буття. Вони з притаманними їм помилками здавалися йому такими, що лише дуже потребують допомоги... Наскільки ж вразив його жах розпізнання у такий жорстокий спосіб, як йому довелося пережити, що людський дух і в таких надзвичайних випадках ненадійний і виявляється негідний найвищої Милости навіть за найвідданішого духовного ведення!

Приголомшений, раптом побачив він перед собою людство в його невимовній неповноцінності, порочності. Воно стало йому огидне.

— — —

Ще більш гнітюче лихо впало на Землю. Все чіткіше проявлялася безпідставність хибної будови усіх попередніх діянь людей. Очевиднішим стало свідчення їхньої нездатности. При заплутаності, яка поступово поширювалася, все ставало хитким, окрім одного: людської зарозумілости у претензії на власну спроможність.

Саме вона розквітла пишніше, аніж будь-коли, що було навіть природним, оскільки зарозумілість потребує ґрунту обмежености. Зростання обмежености мусить притягти до себе пишне розростання зарозумілости.

Пристрасть до значущости збільшилася до гарячкової судомности. Чим менше мала дати людина, чим більше перелякано кричала про звільнення в неї душа, яка занадто добре передчувала падіння, тим настирливіше у хибній потребі врівноваження шукала вона потім зовнішньої земної мішури, людських відзнак. А якщо люди у тиху годину зрештою відчували сумнів у самих собі, то лише тим ревніше бажали хоча б прославитися обізнаними. За будь-яку ціну! Так це стрімко рухалося донизу. У страхітливому розпізнанні майбутнього руйнування наприкінці намагалися одурманити себе, кожний згідно зі своїм родом, дозволяючи нечуваному бігти, як воно й бігло. Він заплющував очі перед загрозливою відповідальністю.

А «мудрі» люди провіщували час пришестя сильного Провідника зі скрути. Однак більшості з них хотілося, аби таким Провідником визнали його самого, або, якщо вони мали скромність, когось із їхнього найближчого кола.

«Віруючі молилися до Бога про допомогу у звільненні від безладу». Але виявилося, що ці земні людці вже у своєму проханні в очікуванні здійснення внутрішньо намагалися ставити Богу умови, за яких вони хотіли мати такого Провідника, який би відповідав їхнім поглядам. Так далеко заходять плоди земної обмежености. Люди могли вірити, що Посланець Божий має за необхідність наряджатися у земну мішуру! Очікують, що він мусить пристосуватися до їхніх таких обмежених земних думок, аби стати внаслідок цього визнаним ними, здобувши таким чином їхню віру, їхню довіру. Яка нечувана зарозумілість, яка самовпевненість виявляється вже у самому цьому факті! Зарозумілість у годину здійснення буде дощенту розтрощена разом з усіма тими, хто в духові віддавався такій ілюзії! —

Тоді закликав Господь Свого Слугу, який як Прибулець ішов по землі, щоб він заговорив, передав Послання усім, хто його жадає!

І ось знання «мудрих» виявилося хибним, молитви віруючих несправжніми, бо вони не відкрилися Голосу, який лунав з Істини, і тому він міг бути почутий тільки там, де в людині краплина Істини не пропала через земну схильність до помилок, владу інтелекту і всі ті речі, які слугують для відвернення людського духу з правильного шляху та призводять до падіння.

Тільки там він міг пробудити відгук, де прохання надходило від дійсно смиренної чесної душі.

Клич пролунав. Куди він долинав, там спричиняв неспокій, розбіжність. Однак туди, де на нього чекали, він приніс мир та блаженство.

Темрява вслухалася, ставала неспокійною і рухливою та ще щільнішою, важчою, чорнішою навколо Землі. Вороже шипіла вона вже тут і там угору і сичала з ненавистю на лави тих, хто хотів слідувати кличу. Все вужче й вужче кружляла вона навколо покликаних, які через відмову мусили зануритися у темряву, якій вони таким чином добровільно простягли руку. Їхня минула урочиста обіцянка духовно міцно прив’язала їх до Посланця, притягнула їх до нього в годину здійснення, яка вже наближалася, тоді як їхні помилки діяли затримуючи і відштовхували від нього, через що будь-який зв’язок зі Світлом став неможливий.

Із цього знов-таки міг виникнути лише міст для ненависти, для суцільної ненависти темряви до усього Світлого. І так загострили вони страждання на шляху Посланця Світла аж до Голгофи, ускладнили цей шлях за участи величезної більшости людства, яке занадто охоче приєдналося, особливо ті, яким здавалося, що сам шлях Світла вони вже знають і йдуть ним, як колись фарисеї та книжники. Це все утворило становище, коли людство ще раз довело, що сьогодні воно знову вчинило б точно те саме, що раніше вже скоїло щодо Сина Божого. Цим разом лише у новітній формі – розп’яття символічне за допомогою спроби морального вбивства, яке згідно з Божими Законами карається не менше, аніж тілесне вбивство.

Це було здійснення після останньої легковажно втраченої можливости Милости. Зрадники, лжесвідки та наклепники вийшли з натовпу покликаних. Усе більше гадів темряви наважувалися підходити ближче, уявляючи себе у безпеці, бо Прибулець на Землі у здійсненні замовкав перед брудом, як йому було велено і як колись і Син Божий чинив не інакше перед волаючою юрбою, яка хотіла, щоб його як злочинця розіп’яли на хресті. Однак коли віроломні відступники у своїй сліпій ненависті вже уявляли себе перед перемогою, бо темрява знову вважала Діяння Світла знищеним, оскільки сподівалася на досягнуту цілковиту земну нездатність Носія цього Діяння, тоді Бог виявив цього разу Всемогутність Своєї Волі! І потім… затремтівши, навіть насмішники впали на коліна перед Його Величністю, але... це було для них занадто пізно!

—————
Послання Ґраля Абдрушина


Черговість доповідей

[Послання Ґраля Абдрушина]  [Відлуння до Послання Ґраля] 

контакт