У Світлі Істини

28. Отче Наш

Лише небагато людей намагаються усвідомити, чого вони власне хочуть, коли промовляють молитву «Отче Наш». Іще менше тих, хто справді знає, що є змістом фраз, які вони при цьому проказують. Проказують, напевно, єдино правильне визначення події, яку людина в такому разі називає «молитися».

Хто себе в цьому ретельно перевірить, мусить це визнати, бо інакше він підтвердить, що все своє життя проводить так само… поверхово, що не здатен і ніколи не був здатен на глибокі думки. На цій Землі ще достатньо тих, хто сам себе, напевно, вважає серйозним, однак інші, хоч би й хотіли, сприймати їх усерйоз не можуть.

Саме початок цієї молитви вже здавна відчували хибно, хоча і по-різному. Люди, котрі цю молитву намагаються сприймати всерйоз, тобто підходять до неї з певним добрим волінням, при цих серйозних словах чи після них відчувають у собі якесь піднесене почуття захищености буття, душевного заспокоєння! І це почуття залишається в них панівним ще на кілька секунд після молитви.

Це пояснюється двояко. По-перше, що молільник може зберігати свою серйозність лише при перших словах, завдяки чому вони й викликають у нього це почуття, а по-друге, що саме виникнення цього почуття доводить, наскільки він далекий від осягнення того, що він цим каже!

Чітко засвідчує він у цьому свою нездатність триматися глибоких думок або ж свою поверховість, бо інакше при подальших словах мусило б відразу виникнути інше почуття, що відповідало б зміненому змісту слів, щойно ті в ньому справді оживуть.

Себто в ньому залишається те, що пробудили лише перші слова. Проте якби він сприйняв правильний зміст та істинне значення слів, то вони мусили б викликати в ньому зовсім інше відчуття, ніж відчуття приємної захищености буття.

Більш самовпевнені люди знову-таки в слові «Отче» вбачають підтвердження того, що вони походять безпосередньо від Бога, і тому за правильного розвитку зрештою самі можуть стати божественними, а на часі, безумовно, вже несуть у собі божественне. Тож серед людей щодо цієї фрази побутує ще багато помилок. Більшість же вважає її просто звертанням у молитві, окликом! При цьому їм потрібно якнайменше думати. І, відповідно, це промовляється бездумно, попри те, що саме в оклик Бога треба вкладати весь запал, на який взагалі здатна людська душа.

Однак усе це не повинно бути сказано першою фразою і не сказано – Син Божий вклав у вибрані слова водночас роз’яснення, або вказівку, в який спосіб людська душа має підходити до молитви, якою вона може і мусить стояти перед своїм Богом, якщо бажає знайти відгук на свою молитву. Він каже точно, які властивості вона повинна мати тієї миті, як її внутрішній стан має набути чистого відчуття, якщо вона своє прохання хоче викласти на сходи Престолу Божого.

Отже, вся молитва поділяється на три частини. Перша частина – цілковите самопринесення, самовіддавання душі своєму Богові. Вона розпластується, образно кажучи, розкривається перед Ним, перш ніж підійти з проханням, засвідчує раніше самому собі власну чисту вольову здатність. Син Божий хоче цим зрозуміло пояснити, яким має бути відчуття, що єдине може створити основу для наближення до Бога! Тому це лунає як велика священна обітниця, коли на початку стоять слова: «Отче Наш, що єси на Небесах!» Зважте, що молитва не рівнозначна проханню! Інакше не було б молитви вдячности, в якій не міститься жодного прохання. Молитися – не означає просити. Уже в цьому молитву «Отче Наш» досі завжди недооцінювали через лиху звичку людини ніколи не ставати перед Богом, якщо вона нічого від Нього не чекає чи, тим більше, не вимагає, бо в очікуванні зазвичай лежить вимога. І при цьому людина справді завжди на щось чекає – цього вона не може заперечити! Хай навіть, у загальних рисах, це буде лише невиразне почуття, що колись однораз вона отримає місце на Небі. Тріумфальної вдячности в радісній насолоді від наданого їй свідомого буття бажаної і з повним правом очікуваної Богом співучасти у великому Творінні на благо свого оточення людина не знає! Вона навіть не здогадується, що саме це, і тільки це таїть у собі її справжнє власне благо та поступ, її сходження.

Саме на такій Богом бажаній основі стоїть насправді молитва «Отче Наш». Іншого взагалі не міг дати Син Божий, який бажав людині тільки блага, що єдино полягає в правильному дотриманні та виконанні Божої Волі!

Надана ним молитва, отже, менше всього є молитвою-проханням, а навпаки – великою всеосяжною обітницею людини, в якій вона припадає до ніг свого Бога! Ісус дав її своїм учням, які тоді готові були жити в чистому Богошануванні, служити Богові протягом свого життя у Творінні і в цьому служінні поважати Його Святу Волю!

Людина повинна добре і ґрунтовно обміркувати, чи має вона право наважуватися взагалі використовувати і промовляти цю молитву, повинна себе серйозно перевірити, чи в разі її використання вона не намагається обдурити свого Бога!

Вступні фрази застерігають досить чітко, що кожен повинен себе перевірити, чи справді він такий, як при цьому говорить! Чи наважується він із ними без фальші постати перед Божим Престолом!

Якщо ж ви переживете перші три фрази молитви в собі, то вони приведуть вас до сходів Престолу Божого. Вони – шлях для цього, якщо в душі вони стали переживанням! Жоден інший не приводить туди. А цей приведе неодмінно! За неспроможности переживання цих фраз, однак, жодне ваше прохання туди дійти не зможе.

Це повинен бути відданий і, одначе, радісний вигук, якщо ви наважуєтеся сказати: «Отче Наш, що єси на Небесах!»

У цьому вигукові міститься ваше щире запевнення: «Я віддаю Тобі, о Боже, все батьківське право на мене, якому я по-дитячому слухняно хочу скоритися! Цим визнаю я також Премудрість Твою, Боже, в усьому, що має Твоє визначення, і прошу, розпоряджайся мною так, як батько має розпоряджатися своїми дітьми! Тут я, Господи, щоб чути Тебе і по-дитячому підкорятися Тобі!»

Друга фраза: «Нехай святиться Ім’я Твоє!» Вона є запевненням молящої душі в тому, наскільки вона серйозна в усьому, що наважується промовляти до Бога. Що кожне її слово й думка наповнені відчуттям, і вона не зловживатиме легковажно Іменем Божим! Тому що Ім’я Боже надто святе для неї! Подумайте ж, молільники, що ви цим урочисто обіцяєте! Якщо ви хочете бути цілком чесними перед собою, то мусите визнати, що ви, люди, дотепер саме цим брехали Богові в лице, бо ніколи не були настільки серйозними в молитві, як, на те сподіваючись, Син Божий вклав у ці слова за умову!

Третя фраза: «Нехай прийде Царство Твоє!» – знову-таки не прохання, а лише наступна обітниця! Визнання себе готовим до того, що за сприяння людської душі на Землі все повинно стати таким, як і в Царстві Божому! Тому й слова: «Нехай прийде Царство Твоє!» Це означає: ми хочемо також тут, на Землі, досягнути того, щоб Твоє досконале Царство могло простягтися аж сюди! Основу повинні ми підготовати для того, щоб усе жило тільки у Твоїй Святій Волі, тобто, щоби Твої Закони Творіння виконувалися цілковито, до того ж так, як у Твоєму Царстві, Духовному Царстві, де перебувають дозрілі та вільні від усієї провини й тягаря духи, котрі живуть, служачи тільки Волі Божій, бо тільки в безумовному виконанні цієї Волі, завдяки сущій у Ній досконалості, виникає добро. Отже, це – завірення в бажанні стати такими, щоб і Земля завдяки душі людській стала царством виконання Божої Волі!

Це запевнення завдяки наступній фразі стає ще сильнішим: «Нехай буде Воля Твоя, як на небі, так і на землі!» Це не лише проголошення готовности цілком прилаштуватися до Божественної Волі, але в ньому є також обіцянка цікавитися цією Волею, з усім завзяттям прагнути до пізнання цієї Волі. Це прагнення мусить передувати адже прилаштуванню до цієї Волі, бо доки людина Її правильно не пізнає, вона не спроможна також керуватися Нею у своїх відчуттях, мисленні, мовленні та поведінці! Яка нечувана злочинна легковажність для кожної людини знову й знову давати це завірення своєму Богові, тоді як насправді вона взагалі не цікавиться тим, якою є ця Воля Божа, непохитно закріплена у Творінні. Людина бреше адже з кожним словом молитви, коли наважується її промовляти! Вона постає таким чином перед Богом як лицемір та ошуканець! Нагромаджує на старі провини щодалі нові, та ще й почувається на завершення гідною співчуття, коли в Потойбіччі мусить етерноречовинно зламатися під цією ношею. Для того, аби правильно пізнати Божу Волю, їй уже три рази випадала нагода! Спершу – завдяки Мойсею, якого для цього було інспіровано* (осяяно). Удруге – завдяки самому Синові Божому Ісусові, який адже ніс у собі Істину, і нині втретє і, отже, востаннє – у Посланні Ґраля, яке знов-таки зачерпнуто безпосередньо з Істини. —

Лише коли закладене в ці фрази як попередня умова справді виконано душею, тоді може вона промовляти далі: «Хліба нашого щоденного дай нам сьогодні!» Це означає те саме що: «Коли я виконав те, в чому запевняв, то нехай Твоє благословення зійде на мою земну працю, щоб у турботах про мої груборечовинні потреби я завжди мав час жити згідно з Твоєю Волею!»

«І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим!» У цьому зосереджене знання про непідкупну справедливу взаємодію Духовних Законів, даних Волею Бога. Водночас це – вияв запевнення в повній довірі до них, бо прохання про прощення, тобто звільнення від провини, ґрунтується на виконанні людською душею попередньої умови власного прощення всіх несправедливостей, заподіяних їй ближніми. А хто на це здатен, хто своїм ближнім усе вже простив, той настільки в собі очищений, що він із власного умислу ніколи несправедливости не вчинить! Оцим він і перед Богом вільний від усієї провини, оскільки там за несправедливість вважається лише все те, що вчинено свідомо з лихим умислом. Тільки тоді це стає несправедливістю. Величезна відмінність полягає в цьому від усіх чинних наразі людських законів та земних уявлень.

Отже, і в цій фразі основою знову ж таки є обіцянка кожної спрямованої до Світла душі своєму Богові. Проголошення свого істинного воління, для виконання якого в молитві завдяки заглибленню і самоусвідомленню стосовно себе самої вона сподівається отримати побільшену силу, яку за правильного налаштування їй буде надано згідно Закону Взаємодії.

«І не введи нас у спокусу!» Це хибне поняття, якщо людина в цих словах хоче прочитати, що Бог нібито її спокушає. Бог нікого не спокушає! Наразі йдеться лише про сумнівний переказ, у якому невдало підібрано слово «спокуса». У правильному розумінні його слід долучити до таких понять як блукання, відхилення, тобто хибно йти, хибно шукати на шляху до Світла. Це те саме що сказати: «Не дозволь нам іти хибним шляхом, хибно шукати, не дозволь нам час спокушати! Марнувати, гаяти! Але, за потреби, втримай нас від цього силоміць, навіть якщо така необхідність змусить нас зазнати болю і страждань». Цей зміст людина мусить уловити вже на слух завдяки наступному і також дослівному тексту безпосередньо належної до цього частини фрази: «Але визволи нас від лукавого!» Це «але» вказує досить чітко на їхню пов’язаність. Зміст рівнозначний із: дозволь нам розпізнати зло за всяку ціну для нас, навіть ціною страждання. За допомогою Твоїх взаємодій зроби нас здатними на це при кожній помилці. У розпізнанні міститься також звільнення для тих, у кого є на це добра воля!

Цим закінчується друга частина – розмова з Богом. Третя частина утворює закінчення: «Бо Твоє є Царство і Сила і Слава навіки. Амінь!»

Як тріумфальне визнання почуття захищености у Всемогутності Бога за умови виконання всього того, що душа як обітницю в молитві кладе Йому до ніг! —

Ця Сином Божим надана молитва складається, отже, з двох частин. Вступ до зближення з Богом і розмова. У кінці Лютер додав слова тріумфальної переконаности у знанні про допомогу в усьому, що є в розмові, отримання сили для виконання того, що душа урочисто обіцяє своєму Богові. І це виконання мусить тоді піднести душу до Царства Божого, до країни Вічної Радости і Світла! Отож молитва «Отче Наш», якщо її по-справжньому пережити, стає опорою і посохом для сходження в Духовне Царство!

Людина не повинна забувати, що в молитві вона, власне, лише має здобувати силу, щоби змогти самій здійснити те, чого вона просить! Так повинна вона молитися! І саме такою вважається молитва, яку Син Божий дав своїм учням!

[Послання Ґраля Абдрушина]  [Відлуння до Послання Ґраля]