Цього розриву не повинно бути, бо все людство має цілковите право на науку. Адже вона лише намагається Божий Дар Творіння зробити зрозумілішим. Справжня діяльність кожної галузі науки полягає в спробі краще збагнути суть Законів Творця, щоб завдяки точнішому знанню цих Законів можна було повніше застосувати їх на користь і благо людства.
Це все є не що інше, як бажання підпорядкуватися Божественній Волі.
Оскільки ж Творіння та несучі його Закони природи, або Бога у своїй досконалості надзвичайно зрозумілі й прості, то в природному підсумку також доступне й просте їх роз’яснення мусить дати той, хто справді їх пізнав.
Тут, однак, виникає відчутна відмінність, яка через свій нездоровий нахил утворює щодалі глибшу прірву між людством і тими, хто називає себе прибічниками науки, тобто прибічниками Знання, або Істини.
Вони висловлюються не так просто й природно, як це відповідало б Істині, тобто справжньому Знанню, чого Істина вимагає взагалі як природного наслідку.
На це є дві причини – власне, три. На їхню думку, завдяки особливим зусиллям у навчанні вони заслуговують на особливе становище. Те, що це навчання є лише запозиченням у готового Творіння, на зразок того, як це робить простий землероб у потрібному для нього спокійному спостереженні за природою або інші люди у своїй практичній роботі, вони не дуже хочуть збагнути.
Крім цього, доки прибічник науки по-справжньому не наблизиться у своєму знанні до Істини, в силу природи речей він завжди буде змушений висловлюватися незрозуміло. Лише тоді, коли він справді пізнає саму Істину, так само в силу природи речей йому вдасться в потрібний спосіб дійти до простого й природного висловлювання у своїх описах. Не таємниця, що саме незнайки протягом свого переходу до Знання говорять значно більше самих знавців, при цьому вони завжди змушені послуговуватися незрозумілістю, бо інакше не можуть, доки ще не мають перед собою Істини, тобто справжнього Знання.
А по-третє, справді існує небезпека, що людська спільнота дуже мало приділяла б уваги науці, якби вона захотіла постати у природному вбранні Істини. Людям вона б тоді здалася «занадто природною», аби надавати їй великого значення.
Але що саме це є єдино правильним і встановлює мірило всього справжнього та істинного, вони про те не думають. Тільки в природному й самозрозумілому – запорука Істини.
Однак навернути до цього людей не так легко, адже вони не захотіли в Ісусові розпізнати Сина Божого, тому що він прийшов до них «занадто простим».
Про цю небезпеку знали прибічники науки здавна цілком точно. Тому відгороджувалися вони розсудливо від природної простоти Істини щодалі більше й більше. Щоб надати собі та своїй науці значущости, вони після довгих роздумів почали створювати на її шляху щодалі більші перешкоди.
Піднісшись над масою, вчений зрештою зі зневагою відмовився висловлюватися просто й усім зрозуміло. Часто – лише з однієї, і ним самим навряд чи усвідомленої причини, що він би, напевно, залишився без багатьох переваг, якби не сформував спосіб висловлювання, на який спершу йому довелося витратити довгі роки спеціяльного навчання.
Не всім зрозумілий спосіб висловлювання з часом забезпечив йому штучний авторитет, який підтримували його учні та послідовники за будь-яку ціну, інакше для багатьох довгі роки навчання та пов’язані з цим грошові витрати виявилися б фактично змарнованими.
Сьогодні це зайшло так далеко, що багато вчених більше взагалі не спроможні висловлювати звичайним людям свої думки чітко й зрозуміло, тобто висловлюватися просто. Це вимагало б тепер для тих, хто цього прагнув би, мабуть, найтяжчого навчання, і воно б забрало більше часу, ніж ціле людське життя. Та, насамперед, для багатьох неприємним наслідком виявилося б те, що тоді видатними вважалися б лише такі люди, котрі справді здатні щось дати людству і з тим готові йому служити.
Тепер завуальовування, як незрозумілий для спільноти спосіб висловлювання, є яскраво вираженою характерною ознакою вченого світу, як це, здається, вже стало звичним у церковних справах, причому земні покликані служителі Бога до спраглих благоговіння та охочих до піднесення, як вожді й керівники, говорили латиною, яка була для тих незрозумілою, отже, і їхні напучування вони не могли ні сприйняти, ні засвоїти, з чого не спроможні були отримати жодної користи. Служителі Бога могли би при цьому з таким самим успіхом висловлюватися і по-сіамськи, тобто так само безуспішно.
Істинне Знання не має необхідности бути незрозумілим, оскільки в ньому міститься водночас і здатність, навіть потреба висловлюватися простими словами. Істина без винятку призначена для всіх людей, бо вони походять від неї, тому що Істина в Духовно-сутнісному, вихідному пункті людського духу, є живою. З цього випливає, що Істина у своїй природній простоті може бути зрозумілою всім людям. Щойно вона, однак, у відтворенні стає плутаною та незрозумілою, відразу втрачає чистоту й істинність або її описи губляться в дрібницях, які не мають такого значення, як ядро. Це ядро, справжнє Знання, мусить бути зрозуміле всім. Штучна піднесена риторика у своїй віддаленості від природности може містити в собі зовсім мало мудрости. Кожен, хто не осягнув істинного Знання, не може просто й природно викласти його, інакше він мимовільно намагається щось приховати або стає схожим на безживну виряджену ляльку.
Хто допускає в послідовності прогалини і для цього вимагає сліпої віри, той робить із досконалого Бога сповненого вад ідола і тим доводить, що не знає правильного шляху і тому неспроможний впевнено вести за собою. Нехай це кожному серйозному шукачеві буде застереженням!