У Світлі Істини

69. У царстві демонів та примар

Аби підійти до роз’яснення цього питання, треба знати, що земна людина перебуває не в Пратворінні, а в Подальшому Творінні. Пратворіння є одне і єдине Справжнє, суще саме по собі Духовне Царство, знане людьми як Рай, вершину якого утворює Замок Ґраля з воротами до поза Творінням розташованого Божественного. Подальше Творіння, навпаки, є так званий «Всесвіт» із його вічним кругообігом під Пратворінням, окремі сонячні світи якого підлягають становленню та зникненню, тобто дозріванню, старінню й розпаду, тому що вони не були породжені безпосередньо Божественним, як непроминуще Пратворіння, Рай. Подальше Творіння виникло завдяки волінню Першостворених і підлягає впливу людських духів, які розвиваються і шлях розвитку яких веде крізь це Подальше Творіння. З цієї причини в ньому є недосконалість, якої немає в Пратворінні, що підлягає безпосередньому впливу Божественного Святого Духа.

На втіху Першоствореним, котрі впали в цілковитий відчай через недосконалість Подальшого Творіння, яка щодалі більше зростала і ставала чимдалі відчутнішою, пролунало тому зверху, з Божественного: «Чекайте на того, якого Я послав… вам на допомогу!» Як це в леґенді про Ґраль більш-менш зрозуміло відтворено завдяки переказу із Пратворіння. —

Вернімося ж до беспосередньої теми: кожну земну дію можна розглядати лише як зовнішній вияв внутрішньої події. Під «внутрішньою подією» слід розуміти духовне воління у відчутті. Кожне воління у відчутті є духовною дією, яка стає вирішальною для буття людини, тому що воно дає хід сходженню або низходженню. Його в жодному разі не можна ставити на один щабель із волінням у думках. Воління у відчутті стосується ядра справжньої людини, а воління в думках – лише слабшого зовнішнього кола. Одначе обом, попри їхній безумовний вплив, не обов’язково завжди бути по-земному видимими. Для того, щоб звалити на себе карму, не потрібен земний груборечовинний вчинок. І навпаки, немає жодної земної груборечовинної дії, якій би неодмінно не передувало воління в думках або воління у відчутті. Тому по-земному видима дія залежить або від воління в думках, або від воління у відчутті, але не навпаки.

Справді вирішальне для буття людського духу, для його сходження чи низходження, одначе, найміцніше закріплено у волінні у відчутті, на яке людина хоч і звертає найменше уваги, та безумовного невідворотного впливу якого, проте, неможливо уникнути, воно також не піддається прикрашанню чи підміні. У цьому єдиному приховано справжні «переживання» людського духу, бо воління у відчутті – це єдиний важіль, що спричиняє дію духовних силових хвиль, які містяться в Діянні Творіння і лише чекають на пожвавлення воління у відчутті людського духу, щоби тоді, багаторазово підсиливши, негайно привести до його прояву. Саме цією такою важливою, навіть найважливішою подією людство досі ледь цікавилося.

З цієї причини я знову й знову вказую на здавалося б, простий, але головний пункт, який таїть у собі все: духовна Сила, яка пронизує Діяння Творіння і входить у зв’язок тільки з волінням у відчутті людського духу; все інше до цього зв’язку не має жодного стосунку!

Уже воління в думках жодним чином не може встановити цей зв’язок, а ще менше – якесь породження цього воління. Цей факт виключає будь-яку надію на те, що справжню головну Силу у Творінні коли-небудь можна було б застосувати за допомогою якогось «винаходу»! Проти цього поставлено нездоланний бар’єр. Людина не знає цієї головної Сили, так само – її проявів, але, попри це, вона стоїть у ній. Що таке Прасила, не здогадується жоден мислитель чи винахідник! При цьому всякчас ідеться лише про досить другорядні енергії, яких іще можна знайти багато з їхніми приголомшливими проявами, але в такий спосіб не вдається ні на крок наблизитися до справжньої Сили, якою дух людський несвідомо користується щодня. На жаль, – ніби граючись, не усвідомлюючи жахливих наслідків цієї безмежної легковажности! Відповідальність за наслідки він у своєму абсолютному незнанні завжди намагається злочинно перекласти на Бога, що його, одначе, не звільняє від великої провини, яку він через своє небажання знати… звалює на себе.

Я хочу спробувати тут наразі дати чітку картину подій. Людина відчуває, наприклад, заздрість. Зазвичай говорять: «У неї спалахнула заздрість!» Спочатку це загальне відчуття, що його людський дух часто навіть чітко не усвідомлює. Це відчуття, однак, іще зовсім не втілилось у певні думки, тобто ще не «піднялося» в мозок, але є вже тим, що має в собі ключ, єдино здатний забезпечити з’єднання з «живою Силою», утворивши міст до неї. Відразу вливається тоді в дане відчуття стільки наявної у Творінні «живої Сили», скільки воно здатне прийняти, що визначається відповідною силою відчуття. Завдяки цьому тільки людське, тобто «одухотворене» відчуття стає в собі живим і набуває ґрандіозної здатности породження (а не сили творення) в Етерноречовинному світі, яке робить людину володарем усіх створінь, верховним створінням у Творінні. Ця подія дає їй, одначе, також змогу здійснювати величезний вплив на все Подальше Творіння і накладає разом із тим… особисту відповідальність, якої, окрім неї, не може мати жодне створіння в Подальшому Творінні, тому що тільки людина володіє вирішальною здатністю, закладеною у властивості духу.

І тільки вона єдина в усьому Творінні несе у своєму найглибиннішому ядрі дух і отримує як така тому також єдина зв’язок із сущою у Творінні верховною живою Силою. Першостворені в Раю є, знову-таки, іншими духами, ніж мандрівники світами, так звані земні люди, і тому їхня здатність до утворення зв’язків поширює інші, вищі та значно потужніші силові хвилі, які вони свідомо використовують і таким чином, природно, можуть творити зовсім інші речі, ніж мандрівники світами, до яких належать земні люди, найвищою з сил, хвилями якої вони можуть користуватися, є лише ґрадація наявної в Пратворінні Сили, як і самі земні люди є лише ґрадацією Першостворених.

Чого людському знанню досі головним чином бракувало – це знання про численні ґрадації, які поступово слабшають, ідучи донизу від усього того, що розташоване в Пратворінні, і усвідомлення того, що самі люди належать лише до цих ґрадацій. Щойно це розуміння однораз по-справжньому пошириться, то зникне колишня гординя, і шлях до сходження завдяки цьому стане вільним.

Безглузда вигадка, що людина є верховним створінням і навіть несе в собі Божественне, зазнає тоді жалюгідного краху, і залишиться насамкінець лише рятівний сором. У значно вищих, цінніших Першостворених немає такої зарозумілости. Вони лише поблажливо усміхаються, спостерігаючи за цими заблудлими земними хробаками, як чимало батьків усміхаються з приводу фантастичного белькотіння своїх дітей.

Однак повернімося до відчуття. В такий спосіб зміцнене відчуття людини в подальшій ґрадації безпосередньо та самочинно породжує утворення, яке цілком точно втілює рід відчуття! В даному разі, отже, заздрість. Це утворення спочатку перебуває в ньому, потім поблизу свого породжувача, з яким воно пов’язане через підживлювальний шнур. Але водночас самочинно відразу під дією Закону Притягання Спорідненого воно вступає в контакт із місцем збору подібних до нього утворень і отримує звідти потужне підсилення, яке разом із юним утворенням складає тепер етерноречовинне оточення даної людини.

Тим часом відчуття піднімається вище, до мозку і пробуджує в ньому споріднені думки, які чітко визначають ціль. Так думки стають каналами, або шляхами, по яких утворення спрямовуються до цілком визначеної цілі, щоб завдати там шкоди, якщо знайдуть ґрунт для цього. Якщо ж людина, котра повинна стати враженою як ціль, має в собі лише чистий ґрунт, тобто чисте воління, то вона цим утворенням не надасть жодного місця для нападу, жодної точки для закріплення. Проте з цим вони не стають зовсім нешкідливими, а продовжують блукати поодинці або з’єднуються з подібними до себе в місцях збору, які можна назвати «рівнями», бо вони підлягають Закону духовного Тяжіння і тому мають утворювати певні рівні, які завжди можуть допускати в себе та втримувати тільки споріднене. Але при цьому вони залишаються, безумовно, небезпечними для тих людських духів, які не мають у собі достатньої чистоти потужного воління добра, і зрештою приносять своїм породжувачам загибель, оскільки вони завжди перебувають у зв’язку з ними і через підживлювальний шнур повсякчас дають змогу надходити новій енергії заздрости, яку самі утворення отримують із центрів зосередження. Через це такому породжувачеві буде нелегко знову віддатися чистим відчуттям, тому що спрямований до нього зворотний потік енергії заздрости дуже цьому заважає. Це знову й знову відриває його назад. Він змушений докладати для сходження значно більше зусиль, ніж люський дух, якому не заважають перешкоди такого роду. І тільки завдяки повсякчасному чистому волінню підживлювальний шнур зла поступово втратить силу, доки нарешті, засохлий та безсилий, відпаде. Це стає звільненням для породжувача такого зла за умови, що його утворення досі не завдало жодної шкоди, бо тоді відразу набувають сили нові зв’язки, від яких також треба звільнитися.

Для розплутування таких ниток неодмінно потрібно, щоб його шлях повторно перетинався в Цьогобіччі або в Потойбіччі зі шляхом постраждалої від скоєного зла особи доти, доки буде потрібно для усвідомлення провини та прощення. Внаслідок цього сходження породжувача таких утворень не може відбутися раніше за сходження вражених ним осіб. Нитки зв’язування, або нитки долі затримуватимуть його до часу, коли їх буде розплутано завдяки відшкодуванню збитків та прощенню.

Однак це ще не все! Це воління у відчутті, зміцнене живою «Силою», чинить значно більший вплив, бо воно не лише наповнює своїми утвореннями Етерноречовинний світ, а й спрямовує долю сукупного Подальшого Творіння, до якого належить Земля і всі зірки, що її оточують! Воно втручається, отже, також у Грубу речовинність. Будуючи або спустошуючи! При цьому людина повинна нарешті усвідомити, яких дурниць уже накоїла, замість того, щоб на благо цього Подальшого Творіння і всіх створінь виконувати свої обов’язки, надані їй здібностями її духу. Людина часто запитує, чому боротьба з’явилася в природі, і не розуміє, що в Подальшому Творінні сутнісне керується… способом дій людини! За винятком Першостворених сутнісних. – Але ходімо далі:

Породження воління у відчутті людського духу, вищезгадані утворення не зникають, однак, після відокремлення від їхнього породжувача, а існують самостійно доти, доки отримують підживлення від людських духів зі спорідненими переконаннями! Це не обов’язково має бути сам породжувач. Вони шукають нагоду приліпитися до тієї чи іншої готової до цього людини або ж принаймні до слабо захищеної людини. У злому наповненні це демони, породжені заздрістю, ненавистю та всім схожим. У доброму наповненні це, одначе, доброзичливі істоти, які встановлюють мир у любові та сприяють сходженню.

У всіх цих випадках у земній видимій дії людини зовсім немає потреби – вона лише додає нові ланцюги, або нові нитки, які мусять бути спокутувані на груборечовинному рівні, а це потребує повторного інкарнування, якщо спокутування не змогло відбутися в одному земному житті.

Ці утворення людського воління у відчутті мають у собі силу, тому що вони виникли з духовного воління в поєднанні з «невтральною головною Силою» і, що найважливіше, тому що завдяки цьому під час свого виникнення приймають у себе сутнісне, яке є тією фактурою, з якої розвинулися ґноми і т. п. Воління тварини не може цього досягти, тому що душа тварини не має в собі нічого духовного, а лише сутнісне. Тобто це подія, яка відбувається тільки під час виникнення утворень людського воління у відчутті, і тому мусить приносити велике благо з добрим волінням, але – незліченні нещастя через зле воління, оскільки сутнісне ядро такого утворення несе в собі власну рушійну силу, яка володіє здатністю впливу на все груборечовинне. І тому зростає відповідальність людського духу надзвичайно. Його воління у відчутті, залежно від своєї природи, утворює як доброзичливих істот, так і наділених життям демонів.

І ті, й інші є лише продуктами здатности людського духу в Подальшому Творінні. Їхнє самочинно рушійне і тому непередбачуване у своїх діях ядро походить, одначе, не від сутнісного зі здатністю прояву волі, з якого походять душі тварин, а від його нижчої ґрадації, яка жодною власною здатністю прояву волі не володіє. Як у Сутнісному, так і в розташованому над ним підрозділі Духу є багато ґрадацій та особливих видів, про які я ще мушу поговорити окремо* (Доповідь №49 «Відмінність у походженні людини і тварини»).

Подальшого роз’яснення потребує і те, що сутнісне також знаходить контакт із наявною у Творінні живою Силою, яка, одначе, не є такою самою, до якої під’єднується воління людського духу, а лише її ґрадацією.

Саме різноманітні можливості з’єднання та неможливості з’єднання є найпильнішими стражами порядку в Подальшому Творінні і вибудовують міцну, непохитну структуру в усьому становленні й зникненні.

Так далеко, отже, сягає прояв людського духу. Подивіться на людей сьогодні після цього, взявши це до уваги, і ви зможете уявити собі, якого лиха вони вже накоїли. Особливо, якщо при цьому обміркувати дальші наслідки діяльности цих живих утворень, які адже випущені на всіх створінь! Це наче камінь, кинутий рукою, який не піддається контролю та волі того, хто його кинув.

Поруч із цими утвореннями, для описання далекосяжної діяльности і впливу яких знадобилася б ціла книга, існує інший вид, який тісно пов’язаний із ними, але утворює слабший підрозділ. Однак і він іще досить небезпечний, бо обтяжує багатьох людей, затримує їх і навіть призводить до падіння. Це утворення думок. Тобто мислеформи, примари.

Воління у думках, тобто продукт земного мозку, на противагу волінню у відчутті не здатне отримувати безпосереднє з’єднання з наявною у Творінні невтральною головною Силою. Через це таким формам бракує самочинного ядра утворень у відчутті, які ми, порівнюючи з душами тварин, могли б назвати лише «сутнісними тінями душ». Мислеформи, безперечно, залишаються залежними від свого породжувача, з яким вони пов’язані в подібний спосіб, як і утворення воління у відчутті. Тобто через підживлювальний шнур, який водночас є каналом для зворотноплинної взаємодії. Про цей рід я, одначе, вже докладно розповідав у доповіді «Мислеформи»* (Доповідь №22). Тому в цьому місці я не можу повторюватися.

Мислеформи в Законі Взаємодії є найслабшою ґрадацією. Але, попри це, вони діють іще доволі згубно і можуть призвести до загибелі не лише окремих людських духів, але навіть великих мас, а також спричинити спустошення цілих частин Всесвіту, щойно надмірно підживляться від людей та розростуться і завдяки цьому отримають надзвичайну могутність, як це відбувалося впродовж останніх тисячоліть.

Тож усе зло виникло тільки через самих людей. Через їхнє нестримне хибне воління у відчутті та воління в думках, так само, як і через їхню легковажність у цьому! —

Обидві ці ділянки – царство утворень людського воління у відчутті і царство форм людського воління в думках, де, природно, змушені жити й справжні людські духи, – утворюють, цілком єдині, поля праці та споглядання найбільших «магів» і «майстрів» усіх часів, які заплуталися в них і зрештою, при переході в Потойбіччя, їх також буде затримано в них. А сьогодні?

«Великі майстри окультизму», «просвітлені» з усіляких сект і лож… у них справи не кращі! Майстрами вони є лише в цих царствах. Вони живуть серед власних утворень. Лише там можуть бути «майстрами», а не в справжньому потойбічному житті! Так далеко їхня могутність та майстерність не сягає.

Це гідні жалю люди – байдуже, визнають вони себе прихильниками чорного чи білого мистецтва (залежно від роду злого чи доброго воління)… вони вважали і вважають себе могутніми в силі духу, але насправді є меншими, ніж необізнана в цьому людина. Вона у своїй дитячій наївності пробуває над низькими, по суті, полями праці таких необізнаних «князів духу», тобто в дусі стоїть вище за них.

І було б це все просто пречудово, якби вплив та діяльність таких великих у зворотній дії вражав би лише їх самих, але такі «майстри» своїми зусиллями та діями роблять малозначні самі по собі низовини рухливішими, копирсаючись у них без потреби і таким чином збільшують небезпеку також для всіх слабких в обороні. Для інших, на щастя, це не становить небезпеки, бо безневинний людський дух, який по-дитячому радіє своєму буттю, без зволікань піднесеться над цими низовинами, в яких копирсаються обізнані, котрих насамкінець затримають у них форми та утворення, що їх вони самі ж підсилили. Хоча це все і треба сприймати серйозно, та якщо дивитися згори, то воно справляє невимовно сміховинне та водночас сумне враження, не гідне людського духу. Тому що набундючені своєю хибною уявою, вирядившись у мішуру, вони старанно повзають і копирсаються, аби в такого роду царство вдихнути життя. Царство тіней в найістиннішому розумінні, цілий світ видимости, здатний удавати все можливе й неможливе. І той, хто це спершу викликав, зрештою, не може знову його позбавитися, – він мусить стати жертвою! Старанно багато хто з них досліджує ці низовини вздовж і впоперек та з гордістю думає, яких неосяжних висот досяг при цьому. Ясний і простий людський дух, одначе, залишить без зволікань ці низовини без уваги, йдучи далі й не маючи потреби якимось чином затримуватися в них.

Що повинен я тут іще сказати про таких «великих»? Жоден із них не став би нічого слухати, оскільки вони у своєму царстві видимости певний час можуть удавати з себе те, чим у справжньому бутті живого духу ніколи не зможуть стати, бо там для них це означає: «служити». Там воління бути майстром швидко зникне. З цієї причини вони й борються проти цього, оскільки через Істину багато що втрачають! Бракує мужности витримати таке. Хто погодиться дозволити, щоб уся будівля, утворена його уявою та марнославством, завалилася? Це вже мусить бути праведна і справді велика людина! А така людина просто не заплуталася б у цих тенетах марнославства.

При цьому одне засмучує: як багато, або, точніше кажучи, як мало є людей внутрішньо ясних та стійких, як мало хто з них іще має таку дитячу світлу наївність, щоб, не наражаючись на небезпеку, зміг пройти ці рівні, легковажно утворені та повсякчас підсилювані людським волінням. Для всіх інших, одначе, при цьому повсякчас виникає небезпека, яка стає щодалі більшою.

Коли ж люди врешті-решт стануть по-справжньому видючими в цьому! Багато лиха можна було б відвернути. Завдяки більш чистим відчуттям, чистому мисленню кожної людини всі потойбічні похмурі й темні рівні незабаром мусили б стати настільки ослабленими, що самі втримувані там у боротьбі людські духи звільнилися б швидше, тому що могли б легше вирватися з оточення, яке б щодалі слабшало. —

Як доволі багато великих «майстрів» тут, на Землі, точно так і в Потойбіччі людські духи переживають усе як цілком справжнє в різноманітних оточеннях, формах та утвореннях, байдуже, в низьких похмурих чи в етерноречовинних – уже вищих привітніших рівнинах… будь то страх, а також радість, прощення як рятівне спасіння… і все ж таки вони перебувають при цьому аж ніяк не в царстві справжнього життя, а єдиними по-справжньому живими при цьому є лише вони самі! Усе інше, тобто їхнє доволі розмаїте й мінливе оточення, може існувати лише завдяки їм самим і їхнім однодумцям тут, на Землі.

Саме пекло навіть є породженням людських духів, воно справді існує та приховує в собі серйозну небезпеку, завдаючи жахливих страждань, однак цілком залежить від воління всіх тих людей, відчуття яких підживлюють пекло силою, потрібною для його існування, і черпають вони її з невтральної Божої Сили, що міститься у Творінні для того, щоб нею користувалися людські духи. Пекло є, отже, жодним чином не встановленням Бога, а лише діянням людей!

Хто це правильно пізнає і це пізнання потім свідомо використає, той допоможе багатьом, а також легше сам піднесеться до Світла, єдино в якому міститься все справжнє Життя.

Коли ж люди принаймні хоча б однораз відкриються настільки, щоби бути здатними передчути, який скарб покоїться для них у цьому Творінні! Скарб, який повинен відшукати й здобути кожен людський дух, що означає: повинен свідомо скористатися ним – так часто згадуваною мною невтральною головною Силою. Вона не знає різниці між добром і злом, а перебуває поза цим поняттям, є просто «живою Силою».

Кожне воління у відчутті людини діє, як ключ до кімнати зі скарбами, вступає в контакт із цією високою Силою. Як добре воління, так і зле. Обидва зміцнюються та оживляються цією «Силою», тому що вона відразу входить у воління у відчутті людського духу. І тільки в нього – ні в що інше. Рід воління задає людина, він цілком у її руках. Ця Сила не керує ні добром, ні злом, а є просто «Силою» й оживляє те, що забажала людина.

Важливо при цьому, одначе, знати, що людина не має в собі цієї оживляючої Сили, а лише володіє ключем до неї у здатності свого відчуття. Вона, отже, є керівником цієї формотворчої Сили, яка працює згідно з її волінням. З цієї причини вона має надати звіт про свою керівну діяльність, яку виконує щогодини. Несвідомо, однак, грається вона при цьому з вогнем, як необізнана дитина, і завдає тому, як і остання, великої шкоди. Людині не годиться, однак, необізнаною бути! Це її вада! Усі пророки і, зрештою, Син Божий у притчах і Вченні намагалися внести ясність у цей пункт, указати шлях, яким повинні йти люди, як вони мусять відчувати, мислити, чинити, щоби при цьому правильно йти!

Та це було марно. З цією надзвичайною довіреною людям владою вони й далі граються лише на власний розсуд, не слухаючи застережень та порад від Світла, і таким чином призводять урешті-решт до руйнування, знищення своїх діянь і навіть самих себе, бо ця Сила працює цілком невтрально, підсилюючи як добре, так і зле воління людських духів, але через це вона без зволікань розбиває колісницю і візничого спокійно вщент, як це відбувається з автомобілем, керованим неправильно. Картина, зрештою, досить зрозуміла. Своїм волінням та мисленням люди керують долею сукупного Подальшого Творіння, а також власною, і нічого не знають про це. Вони сприяють розквіту або відмиранню, можуть досягти сповненого гармонії створення або ж цього дикого безладу, що тепер панує! Замість того, щоби будувати розумно, вони лише без потреби марнують час і сили на незчисленні марнославні дрібниці. Розсудливі називають це покаранням і судом, що в певному розумінні правильно, і все-таки люди самі призвели до всього того, що нині відбувається.

Не раз мислителі та спостерігачі про це все вже здогадувалися, однак вони помилялися, виходячи з хибного припущення, що ця влада людського духу є ознакою їхньої власної божественности. Це помилка, яка виникає через однобічне, зовнішнє спостереження. Людський дух не є ні Богом, ні божественним. Такі всезнайки бачать лише шкаралупу подій, а не їхнє ядро. Наслідок вони плутають із причиною. Через цей недогляд, на жаль, виникає багато лжевчень та перебільшень. Тому наголошую я ще раз: Божа Сила, яка всякчас пронизує Творіння та покоїться в ньому, надається всім людським духам лише в борг. Користуючись нею, вони можуть її спрямовувати, однак не мають її в собі – вона їм не притаманна! Божественному тільки ця Сила притаманна. Воно використовує її, одначе, тільки на добро, тому що Божественне зовсім не знає темряви. Людські ж духи, які беруть її в борг, готують собі таким чином могилу!

Тому закликаю я всіх іще раз наполегливо: тримайте вогнище вашого воління та мислення чистим, ви встановлюєте цим мир і будете щасливі! Подальше Творіння стане нарешті таким чином схоже на Пратворіння, в якому панують тільки Світло і радість. Це все – в руках людини, в умінні кожного свідомого себе людського духу, який більше не буде залишатися чужинцем у цьому Подальшому Творінні! — —

Доволі багато моїх слухачів і читачів мають невисловлене бажання, щоб для роз’яснення я описав якусь точну картину таких подій, показав живу перспективу для кращого розуміння. Але іншим це завадило б. Можливо, будуть і такі, хто скаже, що я таким чином послабив би серйозність викладеного, тому що відтворення живих подій у цих рівнях можна легко сприйняти за фантазії чи яснобачення. Схоже мені навіть уже довелося почути, коли я опублікував мої доповіді «Святий Ґраль» і «Люципер». Одначе люди, які досліджують глибоко, духовні вуха яких іще не закриті, відчують при цьому, навіщо я це кажу. Вони лиш оцінять картину, яку я хочу запропонувати на доповнення, бо знають, що це не фантазії, не яснобачення, а щось більше.

Отже, розгляньмо приклад: утопившись, мати позбавила себе життя і при цьому також затягла з собою свою дворічну дитину в земну смерть. Під час потойбічного пробудження вона виявить себе потопельницею в похмурих мулистих водах, бо остання жахлива мить душі оживе в Етерній речовинності. Це місце, де всі подібні до неї разом із нею терплять те саме в безперестанних муках. Вона при цьому тримає на руках свою дитину, яка в смертельному переляку вхопилася за матір, хоча в земному вчинку вона, перш ніж утопитися, кинула дитя в потік. Ці жахливі миті вона, залежно від її душевних властивостей, має переживати коротший чи довший проміжок часу, мусить, отже, повсякчас бути потопельницею, без кінця, залишаючись при цьому при свідомості. Це може тривати десятиліттями, і навіть довше, доки в її душі пробудиться справжнє волання по допомогу, що виникає в чистому смиренні. А це не так легко, бо навколо – лише все споріднене з нею, але зовсім немає світла. Вона чує жахливу лайку та прокльони, брутальні слова, бачить лише бездушну грубість.

Із часом, можливо, у неї спершу пробудиться порив принаймні захистити від цього свою дитину або вивести її з цього страхітливого оточення та повсякчасної небезпеки і мук. Сповнена жаху, вона тому, потопаючи сама, тримає її над смердючою в’язкою поверхнею, тоді як багато хто з тих, що перебувають поруч, намагаються вхопитися за неї та затягти її в глибину.

Ці важкі свинцеві води, що ожили етерноречовинно, ще не набули чітких обрисів думок самогубців-потопельників, як і всіх тих, хто ще перебуває на Землі та виношує в собі схожі думки. Їхні думки вступають у зв’язок між собою та, обопільно притягуючись, щоразу взаємно підсилюються, при цьому муки нескінченно поновлюються. Ці води неодмінно висохли б, якби замість такого підживлення потекли хвилі свіжих, відрадних, життєрадісних думок від Землі.

Турбота про дитину, яка з материнського інстинкту з часом може вирости до турботливої і трепетної любови, віднайде достатньо сили, щоб утворити для матері перший щабель на сходах порятунку, що виведуть її з цих мук, які вона створила для себе через такого роду передчасне припинення свого земного буття. Бажаючи вберегти дитину від мук, до яких сама ж і призвела, вона підживлює в собі шляхетне, яке зрештою спроможеться піднести її до найближчого, не настільки похмурого оточення.

Дитина на її руках, одначе, не є насправді живою душею дитини, яку вона, вбивши, затягла з собою в потік. Така несправедливість неможлива. У більшості випадків жива душа дитини грається на сонячній галявині, тоді як дитина на руках матері, яка бореться за неї, лише… примара, ожиле утворення відчуття убивниці, а також… дитини! Це може бути утворення провини, яке виникло під гнітом усвідомлення власної провини, або утворення відчаю, утворення ненависти, утворення любови, все одно, матері здається, що це сама жива дитина, бо це утворення цілком схоже на неї і навіть так само рухається, кричить і т. д. На таких подробицях та численних варіантах я зупинятися не хочу.

Можна описати незліченні події, природа яких завжди точно пов’язана із вчинками, що їм передували.

Але одну хочу я навести для прикладу, як вона з Цьогобіччя переходить у Потойбіччя.

Припустимо, що жінка або дівчина всупереч своєму бажанню опинилася в становищі, коли має стати матір’ю, і, на жаль, як це дуже часто трапляється, намагається якось цьому запобігти. Хоча в особливо сприятливому випадку все й відбулося без тілесного ушкодження, та все одно тим це не спокутувано. Етерноречовинний світ як оточення після земної смерти все точно відзначає, і вплинути на нього неможливо. У мить, коли це сталося, етерноречовинне тіло майбутньої дитини чіпляється за етерноречовинну шию матері, яка скоїла протиприродний вчинок, щоб не відриватися від цього місця, аж доки вчинок буде спокутувано. Цього не помічає, звичайно, згадана дівчина або жінка, доки вона в груборечовинному тілі живе на Землі. Як наслідок тут нею щонайбільше зрідка оволодіває дещо прикре почуття, тому що маленьке етерноречовинне тіло дитини співвідносно з груборечовинним тілом легке, як пір’їнка, а сьогодні більшість дівчат надто отупіли, щоб відчувати цей маленький тягар. Це отупіння, однак, аж ніяк не поступ і також не ознака міцного здоров’я, а навпаки, воно означає реґрес, є ознакою душевного очерствіння.

У мить земного вмирання, одначе, важкість та щільність тільця дитини, що повисло на шиї матері, стануть однорідними з відтепер етерноречовинним тілом матері, яке вийшло із земного тіла, і, отже, безумовним тягарем. Це стане для етерноречовинного тіла матері відразу такою ж самою незручністю, як це було б на Землі, якби груборечовинне тіло дитини вчепилося за її шию. Залежно від роду того, що відбулося раніше, це може зрости до муки задушення. Мати мусить у Потойбіччі носити це тіло дитини з собою, і не звільниться по-справжньому від нього доти, доки в ній пробудиться материнська любов і вона турботливо, докладаючи всіх зусиль, намагатиметься забезпечити тілу дитини весь потрібний догляд, відмовившись від власної зручности. До цього, одначе, дуже часто лежить довгий тернистий шлях!

Ці події не позбавлені, звичайно, також певної трагікомічности. Лише уявімо собі, що якась людина, для якої зникла перегородка між Цьогобіччям і Потойбіччям, приходить у родину або товариство. Там, мабуть, сидять дами за жвавою розмовою. Одна з жінок або «дівиць» під час бесіди з моралізаторським обуренням кидає зневажливі судження стосовно своїх ближніх, тоді як відвідувач бачить, що саме на шиї цієї такої ревної та гордої захисниці суспільної моралі висить одне або навіть кілька дитячих тілець. І не лише це, але навіть на кожній іншій людині висять чітко видимі діяння її справжнього воління, які часто перебувають у ґротесковій суперечності до її слів і до того, ким вона намагається здаватись і в який спосіб утверджує себе перед світом.

Як часто судді бувають значно більше обтяжені провиною, ніж ті, кому вони виносять вирок. Як швидко спливуть скороминущі земні роки, і тоді стоятимуть вони перед своїм Суддею, для якого діють інші Закони. І що тоді?

Груборечовинний світ може людину, на жаль, у більшості випадків легко ввести в оману, натомість в Етерноречовинному світі таке неможливе. Там мусить людина, на щастя, справді пожати те, що посіяла. Тому нікому не треба впадати у відчай, якщо тут, на Землі, ще тимчасово переважає несправедливість. Жодна зла думка не залишиться неспокутуваною, навіть якщо вона не стала груборечовинним вчинком.

[Послання Ґраля Абдрушина]  [Відлуння до Послання Ґраля]