Як же давно намагаються отримати правильне тлумачення відомих богів минулих часів і пов’язати їх із сьогоденням. Покликані та вчені голови шукають рішення, що внесе повну ясність.
Це буде можливо, одначе, лише тоді, коли таке рішення водночас дасть загальний, без прогалин, огляд усіх часів! Від початку людства і до сьогодні. Інакше він знову залишиться незавершеним. Немає жодного сенсу просто розглядати час, коли всім відомі культи богів греків, римлян і германців досягли свого розквіту. Доки роз’яснення не охоплюють водночас усього становлення та зникнення як самодостатнього, як чогось цілком природного, вони хибні. Дотепер, попри виявлену велику тямовитість, здійснювані спроби щоразу закінчувалися безуспішно, не могли вистояти перед глибшими відчуттями, повисали в повітрі без зв’язку з попереднім і наступним відрізком часу.
І вже тим більше не варто чекати чогось іншого, якщо пильно простежити за ходом становлення людини. —
Слухачі й читачі мого Послання Ґраля і самі вже можуть дійти до того, щоби, власне, розібратися в цих речах, які почасти навіть відійшли вже в царство сказань і леґенд або сприймаються як фантастичні витвори релігійних уявлень, сформованих і вигаданих на основі спостережень за природою та з огляду на щоденні події.
Мислитель і дослідник без зусиль може знайти у вченні про давніх богів більше, ніж просто сказання про богів. Він мусить навіть чітко побачити справжні події! Хто хоче, нехай іде за мною. Я поведу його до розуміння.
Я повертаюся тут до моєї доповіді «Отче, прости їм, бо не знають, що чинять вони!»* (Доповідь №81) У ній описав я коротко історію людства на Землі від початку до сьогодні. Змалював також перспективу дальших наслідків. При цьому показав, як посередині кругообігу Творіння сутнісне, розташоване глибше духовного, здійснило в Речовинності, котра лежить іще глибше, найвище своє уміння і в цьому здійсненні утворило вільну дорогу для проникнення вищого духовного в Речовинність, – події, що у Творінні повторюється повсякчас. Також я пояснив, як завдяки сутнісному цьому найвище розвинутому тілу тварини, названому первісною людиною, тоді вперше в момент його найвищого розвитку було надано можливість для проникнення духовного зародка, що і відбулося, і в цій точці розвитку Творіння завжди буде знову й знову надаватися. У тодішнє найвище розвинуте тіло ввійшло в такий спосіб, отже, щось нове – духовне, якого доти в ньому не було.
Із цього факту в жодному разі не можна робити поспішних висновків, припускаючи, що така подія повсякчас повторюється в тій самій частині Творіння в його подальшому розвитку, – бо це не так! Навпаки, це відбувається лише однораз у тій самій частині.
Закон Притягання Спорідненого зводить тут при подальшому розвитку нездоланну перепону проти повторення цієї події в тій самій частині Всесвіту. Притягання спорідненого в такому разі рівнозначне допущенню того, що протягом цілком визначеного періоду розвитку, коли завдяки певному стану серединної зрілости Речовинности духовне сім’я, яке блукає на межі, може, наче зорепад, зануритися в готову його прийняти Речовинність, щоб стати там усмоктаним, обхопленим готовим до приймання місцем, тобто поміщеним в оболонку і міцно втримуваним – у даному разі тогочасним високорозвиненим тілом тварини. Точно так само відбувається в малому, як спрощене відображення хімічної реакції, коли з’єднання чужорідної речовини з масою, що її приймає, можливе тільки за цілком визначеного ступеня тепла, або нагріву, після того як це тепло, або нагрів зумовило цілком особливий, лише за визначеного ступеня досяжний особливий стан маси. Найменше відхилення в цьому знову-таки робить злиття неможливим, і речовини, відштовхуючись, неприступно протистоять одна одній.
Тут спорідненість полягає у визначеному стані обопільної зрілости, яка лише здається великою протилежністю, тому що вони підтримуються в рівновазі завдяки відмінності високого і низького рівнів обох поєднуваних частин. Найнижча точка духовного за зрілістю схожа з найвищою точкою розташованого під ним сутнісного. Тільки в місці цього точного збігу можливе поєднання. І оскільки Речовинність у своєму розвитку повсякчас рухається великим кругообігом у проростанні, розквіті, дозріванні та розпаді перезрілого, тоді як Духовне розташоване над нею, то лише в одному, цілком визначеному місці може відбуватися запалювальний зв’язок із Речовинністю щоразу, коли вона пропливає повз нього. Духовне запліднює жагучу Речовинність, яка задля цього під дією сутнісного налилася соками йому назустріч.
Коли частина Всесвіту у своєму поступальному русі проминає цю точку, то для неї втрачається можливість духовного запліднення духовними зародками, тим часом на її місце приходить частина, яка йде слідом за нею, і вже для неї розпочинається нова стадія, коли дозріваючі духи зможуть отримати доступ до неї, і так далі. Щоб розгорнути всю картину Всесвіту, мені не вистачить місця в цій доповіді. Однак, напевно, серйозний дослідник може цілком точно уявити собі дальший хід подій. —
Духовне завдяки своїй вищій властивості із входженням у Речовинність відразу здійснило відчутний живлющий вплив на все інше, перебуваючи навіть у своєму тодішньому несвідомому стані, почало з цим входженням панувати в Речовинності. Як це духовне потім поступово підносило тіло тварини до нинішнього людського тіла, кожному слухачеві добре зрозуміло* (Доповідь №7 «Створення людини»).
Тіла тварин, одначе, на той час найбільш високорозвиненої породи, в які не занурилися духовні зародки, дійшли у своєму розвитку до застою, оскільки сутнісне в них уже досягло найвищого, а для подальшого поступу бракувало сили духовного, і цей застій швидко призвів до перезрілости, за якою настали реґрес та розкладання. Для цієї породи були лише дві можливості: або піднесення завдяки духу до людського тіла, або вимирання, розпад. І таким чином цей зрілий вид тварин зовсім припинив своє існування. —
Простежмо однораз за поступовим становленням самосвідомости цього спочатку несвідомого духовного зародка до людського духу, і станьмо в дусі співучасниками його поетапного проникнення в зімкнені навколо нього оболонки та в навколишнє середовище.
Це не так важко, тому що хід розвитку цілком виразно проявляється назовні.
Треба лише простежити за людськими расами, які сьогодні ще є на Землі.
Дух найпримітивніших людей, наприклад, до яких слід віднести так звані дикі народи, а також бушменів, ґотентотів та інших, мав нітрохи не менше часу в Речовинності, але вони дещо затрималися в розвитку або після вже здійсненого сходження в Цьогобіччі чи Потойбіччі знову пішли назад так далеко, що могли інкарнуватися лише в такого роду нижчому оточенні! Вони, отже, через власну провину згідно з природними подіями ще знаходяться або знову перебувають на дуже низькому щаблі, внаслідок чого їхній погляд на негруборечовинне оточення може бути не дуже піднесений.
Духовний порив споглядати більше, ніж власний щабель, закладений уже в духовному сімені як невід’ємна частина його властивости, виявляє себе тому вже на найнижчому щаблі розвитку потужно. Це жива рушійна сила в духові, те особливе, чого бракує іншим властивостям або родам у Творінні. Можливість же цього воління передчуття або споглядання завжди поширюється лише на один щабель над відповідним власним щаблем, не далі. З цієї причини відбувається те, що ці розташовані на нижчому щаблі людські душі, які свій розвиток настільки знехтували або згрішили в ньому, також можуть передчувати або споглядати в яснобаченні лише низьких істот.
Схильні до медіумізму чи ясновидці існують адже серед усіх рас, байдуже, до якого щабля вони належать!
Тут хочу я ще раз особливо нагадати, що під «спогляданням» або «передчуттям» при цьому роз’ясненні завжди розумію лише те, що насправді «споглядає сам» ясновидець. Але «видючі» всіх часів завжди самі споглядали щонайбільше лише четверту частину того, що вони бачили. А це знов-таки міг бути лише щабель, розташований над рівнем їхньої внутрішньої зрілости, не більше. Інакше не може бути. Ця обставина означає ж водночас великий природний захист кожного ясновидця, про що я вже багаторазово згадував. Слухачі не повинні, отже, медіумів та ясновидців неодмінно вважати внутрішньо аж настільки дозрілими та високорозвинутими, що вони описують «побачене» таким, яким воно є насправді; адже духовні керівники та вищі створіння лише показали їм чистіші й світліші висоти, події та духів у живих картинах! Ясновидці ж помилково вважають, що все це переживають насправді, і вводять самих себе в оману. Тому так часто виникає велике здивування з приводу численних проявів неповноцінности характеру багатьох медіумів, котрі описують як нібито пережиті та бачені речі, котрі аж ніяк не відповідають їхньому власному характеру або відповідають зовсім мало. —
Тут кажу я, отже, лише про вузький діапазон справжнього споглядання самих медіумів і ясновидців. Інше при цьому не розглядається.
Ясновидці та медіуми всіх часів повинні, власне, служити людству, своїм даром допомагати йому підніматися вище й вище, бути для нього якщо не керівниками, то принаймні знаряддям. Медіумічні люди ніколи не змогли б стати керівниками, оскільки вони надто вже залежні від потоків випромінювань та інших речей. Вони повинні час від часу бути відчиненими ворітьми на шляху подальшого розвитку. Щаблями драбини сходження.
Якщо подумати, що раси, які перебувають на нижчому щаблі розвитку духу, можуть бачити лише споріднене низьке оточення з малим кутом погляду вгору, то не важко зрозуміти, що у нижчих людських рас ми можемо знайти переважно лише страх перед демонами та поклоніння демонам. Це те, що вони спроможні споглядати й передчувати.
Таким є поверховий розгляд. Однак у роз’ясненнях я хочу заглибитися більше, попри те, що ми таким чином відхилимося від чіткого огляду.
Нерозвинений або знову занепалий дух нижчих людських рас, природно, ще або знову є духовно сліпим та глухим. Така людина не спроможна споглядати духовними очима, досягти чого, на жаль, іще й сьогодні не вдалося жодній людині.
Але ті, хто ще перебуває на низькому рівні розвитку, не спроможні споглядати ні сутнісними очима, ні етерноречовинними, а лише груборечовинними очима, які в умовах дикої природи стають щодалі пильнішими в боротьбі з ближніми, з тваринами й стихіями, поступово починаючи розрізняти етерну та найетернішу грубу речовинність.
При цьому вони насамперед помічають примар! Утворення, які набувають форми лише через переляк та жах людини і ними ж утримуються. Ці примари не мають власного життя, тож цілком залежать від відчуттів людей. Вони їх притягують або відштовхують. Тут проявляється Закон Притягання всього Спорідненого. Переляк притягує ці утворення переляку та жаху повсякчас, тож здається, що вони просто-таки накидаються на переляканих людей.
Оскільки примари пов’язані зі своїми породжувачами, тобто із дуже переляканими людьми, через розтяжні підживлювальні нитки, то кожен боязливий повсякчас опосередковано вступає у зв’язок із масою боягузів і страхопудів, отримуючи від них новий приплив подібних відчуттів, що лише збільшує власний переляк та жах і врешті-решт може навіть призвести його до відчаю, до безумства.
Зате безстрашність, тобто мужність, неодмінно у природний спосіб відштовхує таких примар. Тому безстрашний, як добре відомо, завжди у виграші.
Хіба тоді дивно, що у нижчих рас з’явилися знахарі та чаклуни, касту яких заснували ясновидці, оскільки вони були здатні спостерігати, як такі утворення, помилково сприйняті за справжніх живих істот, можна було «прогнати» шляхом певної внутрішньої зосереджености, поборення страху за допомогою стрибків та корчів або концентрації чи підбадьорливих заклинань, що додають мужности?
Якщо вони при цьому підпадають під вплив неможливих для нас ідей, які видаються нам смішними, то це нічого не змінює у факті, що вони, з огляду на свій кругозір і свою спроможність осягнення, чинять щось цілком правильне, а ми є лише тими, кому бракує у цьому розуміння через наше незнання.
Серед послідовників цих чаклунів і шаманів, звісно, є чимало й таких, хто не має ні медіумічних здібностей, ні якогось яснобачення; зокрема й тому, що з цією посадою пов’язані вплив та прибутки, безсоромна гонитва за якими притаманна як людям найнижчих щаблів розвитку, так і представникам високої білої раси. Ці невидющі просто безглуздо наслідували всі дії своїх попередників, додавали навіть ще якусь нісенітницю, щоби справити більше враження, бо для них цінність становила лише прихильність їхніх ближніх, і таким чином ставали меткими шахраями, які шукають тільки власної вигоди, а про справжнє значення своєї діяльности самі не мають жодного уявлення; саме через них сьогодні намагаються оцінювати та сприймати всю касту.
Тож виходить так, що у нижчих рас ми можемо виявити насамперед лише страх перед демонами та поклоніння демонам. Це те, що вони спроможні споглядати й боятися як чужорідних істот. —
Перейдімо тепер до трохи вищих щаблів розвитку, які дають змогу споглядати більше, чи то за допомогою яснобачення, чи лише несвідомого передчуття, що так само належить до внутрішнього споглядання. У цих більш високорозвинених щодалі більше пробуджується дух і в прагненні вгору він одну за одною пробиває зсередини оболонки, в яких утримується.
Вони бачать тому вже більш доброзичливих істот або знають про них у передчутті, і з тим поступово звільняються від поклоніння демонам. Таким чином це рухається далі. Щоразу вище. Стає щодалі світліше й світліше. Дух за нормального розвитку завжди підштовхує вперед.
Греки, римляни та германці, наприклад, бачили тоді ще більше! Їхнє внутрішнє споглядання проникало за межі Речовинности аж до залягаючого вище Сутнісного. Вони у своєму подальшому розвитку могли зрештою споглядати й повелителів сутнісних і стихій. Деякі медіумічні люди у своєму обдаруванні навіть змогли входити в ближче спілкування з ними, оскільки ті, cтворені як свідомо-сутнісні, все-таки мали спорідненість із тим сутнісним, частину якого, крім духовного, несе в собі й людина.
Здатність споглядати, передчувати і чути сутнісних було для тодішнього розвитку народів найвищим, чого вони могли досягти. Самозрозуміло, що тоді ці народи розглядали могутніх повелителів стихій з їхньою діяльністю іншого роду як щось найвище і називали їх богами. А їхню високу, схожу на замок оселю, яка справді існує, – Олімпом і Валгаллою.
Внутрішнє споглядання і чуття людей при наданні їм зовнішнього вираження, проте, завжди пов’язані з їхньою відповідною особистою спроможністю осягнення та вираження. Із цього випливає, що греки, римляни й германці описували однакових повелителів стихій і всього сутнісного у формах та поняттях, які відповідали поглядам їхнього тогочасного оточення. Одначе всі вони, попри деякі відмінності в описах, були тими самими!
Якщо сьогодні, наприклад, разом зберуться п’ять чи більше тих, хто справді добре ясно чує, і всі вони водночас сприймуть цілком визначену фразу, промовлену в Потойбіччі, то при відтворенні однаковий буде лише зміст почутого, а не самі слова! Кожен відтворює слова інакше та й чує інакше, тому що при сприйнятті на шальки терезів уже кладеться багато особистісного, точно так, як і музику слухачі відчувають зовсім по-різному, але в основному відчуття все-таки спрямовуються в одному напрямі. Про всі ці важливі побічні явища зв’язку земної людини із Всесвітом я з часом розповім докладніше. Сьогодні це відхилило б нас занадто далеко від теми. —
Коли згодом покликані народи, тобто внутрішньо найвище розвинуті (розвиток інтелекту при цьому не враховується), дозрівши, змогли подолати цю межу Сутнісного завдяки переживанню, їхнє споглядання або передчуття проникло аж до порога Духовного Царства.
Природним наслідком було те, що таким чином їхні колишні боги як такі мусили впасти і поступитися місцем більш високому. Вони ж при цьому, попри це, на жаль, не просунулися так далеко, щоб оволодіти здатністю духовного споглядання.
Тож Духовне Царство лишилося для них недослідженим, оскільки нормальний хід розвитку із цього місця не продовжився рухатися вперед – він затримався через щодалі більше зростання зарозумілости інтелекту.
Лише деякі виняткові особистості змогли вберегти себе від цього застою, як наприклад, Будда та ще інші, котрі шляхом зречення світу змогли продовжити свій розвиток у нормальний спосіб і навіть духовно до певного ступеня стати видючими!
Це зречення світу, тобто відхід від людей із метою подальшого розвитку духу, було вчинено лише через усеохопне щодалі більш панівне вороже до духу однобічне плекання інтелекту. Це був природний самозахист від щодалі більшого духовного збідніння, який при нормальному загальному розвитку зовсім би не знадобився. Навпаки, якщо людина в духовному розвитку досягла визначеної висоти, то, діючи на ній, мусить знову зміцнюватися, інакше стане млявою і з тим швидко втратить можливість дальшого розвитку. Виникне застій, який легко призведе до реґресу.
Попри це, дальший духовний розвиток Будди та інших дійшов лише до цілком певного ступеня, себто не найвищого, та з цим усе ж стався між ними та людьми розрив великий, тож таких нормально розвинутих людей розглядали вже як Божих посланців, тоді як усе-таки завдяки їхньому дальшому просуванню духу цілком природно виникло лише нове сприйняття.
Ці люди, які вирізнялися з духовно заскнілої та почасти деґрадованої людської маси, стояли все-таки лише біля відчинених дверей до Духовного, вони могли, напевно, при цьому сприйняти щось розпливчасте, одначе без чіткого бачення! Проте передчували та відчували вони виразно могутнє свідоме єдине керування, яке виходило Зверху, зі світу, споглядати в якому вони були не здатні.
Переживши це відчуття, вони сформували поняття єдиного невидимого Бога! Без ближчого знання про нього.
Тому зрозуміло, що вони передчули Бога як найвищу духовну істоту, оскільки Духовне було новим реґіоном, на порозі якого вони все ще стояли.
Тож вийшло, що це нове сприйняття невидимого Бога правильно відображало лише факт, а не поняття, бо їхнє поняття про це було хибне! Людський дух ніколи не уявляв Бога таким, яким Він був насправді! Навпаки, Він здавався йому лише найвищою духовною істотою. Ця вада нестачі дальшого розвитку проявляється ще й сьогодні в тому, що багато людей неодмінно хочуть триматися думки, що несуть у собі споріднене з Тим, кого вони відчувають як свого Бога!
Помилка полягає в застої духовного розвитку.
Якби він продовжився, то дозріваюче людство в переході від старих богів із Сутнісного не відразу б уявило цього Бога як невидимого, але спершу знов-таки змогло б над відомими як боги повелителями всіх стихій споглядати духовних Першостворених, оселею яких є Замок Ґраля як найвищий Замок Духовного! І спочатку розглядали б їх як богів, аж доки зрештою внутрішньо стали б такими, що змогли б не лише в передчутті споглядати Першостворених, справжній Образ та Подобу Божу, але й духовно чути їх. Від них вони б отримали звістку про існування поза Творінням «Єдиносущого Бога»!
Якби вони в такий спосіб свої відчуття потім спрямували на це, то зрештою духовно внутрішньо дозріли б до здатности в подальшому розвитку з радістю прийняти від Посланця Бога Божественне Послання зі справжнього Божественного! Тобто з-поза Творіння, а отже, з-поза їхньої можливости споглядання.
Це був би нормальний шлях!
Та проте їхній розвиток уже зупинився на порозі Духовного, пішов навіть знову через помилки людей швидко назад.
Таким чином настав час, коли як необхідний акт мусив бути інкарнований сильний Посланець Божий в Ісусі з Назарету, щоб роз’ясненням Послання з Божественного надати ще недозрілому для цього людству допомогу, аби шукачі у своїй незрілості покищо принаймні вірою могли за нього триматися.
З цієї причини в посланого на допомогу гинучому людству Сина Божого не залишалося нічого іншого, як вимагати покищо лише віри та довіри до його Слова.
Відчайдушне завдання. Христос не міг сказати навіть усього того, що хотів сказати. Тому він не говорив про багато речей – як, приміром, про земні повторні інкарнування та інше. Щодо цих речей він зіткнувся з надто великою духовною незрілістю. І сумно говорив він сам своїм учням: «Багато що я б вам іще сказав, однак ви б цього не зрозуміли!»
Тобто не зрозуміли б навіть учні, які його в багатьох речах розуміли неправильно. І якщо самого Христа вже в його земному часі учні не розуміли, то очевидно ж, що при передачі його Слова пізніше виникли численні помилки, за які ще й тепер, на жаль, намагаються вперто триматися. Попри те, що Христос вимагав від тодішніх незрілих людей лише віри в його Слово, та проте тим, хто виявляв серйозне воління, він велів, щоб вони цю початкову віру неодмінно в собі «оживили»!
Це означає, що вони в ній мають дійти до переконаности. Бо в тому, хто пішов за ним, довірившись його Слову, духовний розвиток знову пішов уперед, і він мусив при цьому в поступовому розвитку перейти від віри до переконаности в сказаному ним!
Тому Син Людський вимагатиме переконаности замість віри! Також і від усіх тих, хто бажає нести в собі Христове Послання і вдає, що йде за ним! Бо хто не може замість віри нести в собі переконаність в істині Божественного Послання Христа, котре є єдиним із Посланням Ґраля і невід’ємним від нього, той не досяг і зрілости свого духу, яка потрібна для входження до Раю! Такого буде відкинуто! Цілком безповоротно!
Тут йому не допоможе й жодна лазівка найбільшого інтелектуального знання! Він, природно, неодмінно залишиться позаду і згине назавжди. — —
Нині людство цієї частини Всесвіту у своєму розвитку все ще стоїть на порозі Духовного Царства, а більша його частина навіть ще нижче під ним, і причина цього полягає лише у власному небажанні, у зарозумілості інтелекту всезнайок. Через це здійснення нормального розвитку мусило зазнати повної невдачі, як це, напевно, дуже багатьом тим часом уже стало зрозумілим. —
Релігійні культи людства з їхньою різноманітністю жодним чином не є витвором фантазії, навпаки, в них проявляються численні підрозділи життя в так званому Потойбіччі. Навіть існування знахаря негритянського або індіанського племені цілком виправдане з огляду на низький щабель розвитку його народу. Те, що серед них трапляються шахраї та ошуканці, не дає підстави саму їхню справу втоптувати в багно.
Демони, лісові та повітряні істоти, а також так звані давні боги ще й сьогодні незмінно мешкають у тих самих місцях, займаючись тією самою діяльністю, що й раніше. І найвища твердиня цих великих повелителів усіх стихій, Олімп чи Валгалла, ніколи не була казкою, навпаки, її справді споглядали. Ті ж, кого люди, які затрималися в розвитку, вже не могли споглядати, – це чистодуховні Першостворені за Образом та Подобою Божою, які також мають розташовану у високості твердиню, і вона називається Замком Ґраля, найвищим Замком у Чистодуховному, а отже, в усьому Творінні! Звістку про існування цього Замку люди, що зупинилися на порозі всього Духовного, змогли отримати тільки в натхненні, оскільки духовно вони не дозріли настільки, щоб і це споглядати в передчутті.
Усе є життям! Лише люди, які вважають себе проґресивними, замість того, щоби просуватися вперед, звернули вбік, а потім назад, у глибину. —
Нині вже ніяк не можна очікувати, що в ході подальшого розвитку поняття Бога, якого вчить Христос і моє Послання Ґраля, знову зміниться! Воно відтепер залишиться існувати, оскільки далі немає нічого. Із входом до Духовного, який сьогодні ще зачинено, і вдосконаленням у ньому кожен людський дух може піднестися настільки, що нарешті здобуде беззаперечну переконаність у цьому факті завдяки своєму внутрішньому переживанню. Тоді він, свідомо стоячи в Божественній Силі, може звершити те велике, до якого його було покликано ще від самого початку. Але тоді він більше ніколи не уявлятиме, що несе в собі Божественність. Ця безглузда вигадка є всього лише штампом і тавром його теперішньої незрілости!
У правильному усвідомленні, одначе, лежала тоді б велика смиренність, виникло б рятівне служіння, чого всякчас вимагало чисте Вчення Христа.
Тільки коли місіонери, проповідники та вчителі розпочнуть свою діяльність на основі знання природного розвитку в усьому Творінні і з тим також точного пізнання Законів Божественної Волі, уникаючи стрибків та прогалин, вони зможуть досягти справжніх духовно живих успіхів.
Наразі кожна релігія, на жаль, є не що інше, як застигла форма, що ледь утримує млявий зміст. Після ж необхідних змін цей досі млявий зміст оживе й сповниться сили, і розірве холодні, мертві, застиглі форми, і, тріумфуючи та клекочучи, розіллється над усім світом, серед усіх народів! —