У Світлі Істини

88. Чужинець

Темрява знову залягла над Землею. Тріумфуючи, затьмарила вона людей і перегородила шлях до Чистодуховного Царства. Світло Боже від них відступило. Тіло, яке слугувало йому оболонкою, покалічене і стікаючи кров’ю, повисло на хресті, як жертва протесту тих, кому він хотів принести щастя і святий мир.

На вершині сукупного Творіння, у променистій близькості до Бога стоїть Замок Ґраля – як Храм Світла. У ньому запанував великий сум за заблудлими в глибині людськими духами, котрі в сліпій претензії на краще знання вороже замкнулися від Істини та опустилися аж до злочину, дозволивши сповненій ненависти темряві бичувати Сина Божого. Тяжко лягло породжене людством у такий спосіб прокляття на весь світ і втиснуло його в ще більшу обмеженість осягнення. —

Із серйозним подивом дивився із Замку Ґраля на жахливу подію юнак... майбутній Син Людський. Він був на той час уже в процесі навчання, що потребувало тисячоліть, бо мусив добре спорядитися, щоб зійти до низовин, де панувала темрява за сприяння людського воління.

Тут лягла замріяному ніжно жіноча рука на плече. Першостворена Цариця Жіночности стояла біля нього й промовила зі сповненим любови смутком:

«Дай змогу події впливати на тебе, любий сину. Таким є поле боротьби, через яке ти маєш пройти в годину здійснення, бо на прохання замордованого Спасителя дозволяє Бог Отець, щоб ти перед Судом відступникам іще раз проголосив Його Слово, аби врятувати тих, котрі ще хочуть Його почути!»

Мовчки опустив юнак голову і пішов до щирої молитви про Силу, бо відгомін такої великої Божої Любови могутньо здіймався в ньому!

Швидко розлетілася звістка про останню, ще одну можливість Милости по всіх світах, і багато душ благали Бога про дозвіл допомогти у великому діянні спасіння всіх тих, котрі ще хочуть знайти шлях до Бога. Любов Бога-Отця дозволила це багатьом душам, яким це могло бути корисним при сходженні. У сповненій вдячности радості гурт таких обдарованих, тріумфуючи, склав обітницю вірности для здійснення наданої можливости служити.

Так було підготовлено тих покликаних, котрі пізніше повинні були виконувати розпорядження Божого Посланця, коли настане його година здійснення на Землі. Ретельно їх було розвинуто для цього завдання і в слушний час інкарновано на Землі, щоб вони могли бути готові, щойно до них долине клич, прислухатися до якого було першим їхнім обов’язком.

Тим часом Заповіт замордованого Сина Божого, його Живе Слово, на Землі було використано лише для власних цілей. Люди не мали при цьому жодного уявлення про істинні Христові принципи. Навпаки, вони вжилися в настільки хибне, чисто земне прислужництво любови, що зрештою відхилили все інше як таке, що йде не від Бога, і сьогодні ще відхиляють та вороже ставляться до всього, що не проявляється в цій бажаній ними огидній м’якотілості, що так само не відповідає нездоровому рабському культу людства. Усе, де як основи бракує визнання людського верховенства, визначається просто як помилкове і таке, що не стосується Божого Слова. Під цією манірністю приховується, однак, насправді не що інше, як боязке занепокоєння, що вже давно відчутна порожнеча хибної будівлі може стати очевидною.

Ось що зробили зі Святого Заповіту Сина Божого! За таких принизливих передумов його зрозумілі слова, розтлумачені занадто по-людському, передавали далі. Плекаючи людські слабкості, вербували прибічників, доки змогли розгорнути дещицю земної влади, яка завжди залишалася кінцевою метою. Тоді, одначе, дуже швидко зі звірячою жорстокістю показали, як далеко відійшли носії невизнаного Христового принципу від його справжнього розуміння, як мало вони ним жили. Повсякчас і щодалі гостріше наводилися докази, що саме охочі бути носіями Христового принципу були найзлішими ворогами та найбільшими кривдниками справжнього Христового принципу, безсоромно і непростимо! Уся історія після земного буття Христа з виникненням церков у нетлінно вирізьблених і випалених рунах виявила ці факти настільки чітко, що їх ніяк неможливо ні заперечити, ні пом’якшити. Ганебне тавро свідомого лицемірства неприховано засвідчено за довгу історію окремих і масових убивств під злочинні заклики до Бога, причому ще сьогодні в багатьох місцях це продовжується, лише в зміненій, пристосованій до сучасности формі.

Тож темрява щодалі більше згущувалася – аж до чорноти – завдяки послужливості всіх людських духів, чим ближчим ставав час, коли Син Людський мав бути інкарнований на Землі.

Радісне пожвавлення стихій проголосило його земне народження. Ангели, сповнені любови, провели його на цю Землю. Першостворені огородили міцною стіною його та його земне дитинство. Сонячною мала стати його земна юність. Як привітання Бога-Отця бачив він увечері над собою променисту Комету, яку вважав за щось самозрозуміле, що належить до небесних світил, доки йому було накладено пов’язку, яку він мав носити у своєму гіркому навчанні.

Чужим здавалося тоді все навколо нього, тільки його душу наповнювало високе невтолиме томління, що піднімалося аж до неспокою, до безупинних нервових пошуків. Його не можна було вгамувати нічим, що пропонувала Земля.

З етерноречовинною пов’язкою на очах на ворожій території протистояв він тепер темряві, на полі боротьби, де вся темрява могла мати твердішу опору, ніж він сам. Тому це було в природі речей, що всюди, де він намагався до чогось братися, не могло пролунати жодного відгуку і не розвинулося жодного успіху, а лише завжди вороже сичала темрява. Доки час здійснення для нього не настав, темрява завжди могла залишатися сильнішою і завдавала йому земної шкоди там, де він впроваджував будь-що земне, все одно, чи це відбувалось у приватному, торговельному чи державному житті, бо все земне, цілком природно, мусило тільки вороже протистояти Посланцеві Бога, тому що все людське воління сьогодні спрямовано проти істинної Волі Божої, попри вдаване прагнення до Істини, за яким завжди приховується лише зарозумілість у різноманітних проявах. Легко знаходила темрява всюди слухняних істот, аби затримати Посланця Світла, завдати йому відчутних болісних втрат.

Так час його земного навчання став шляхом страждань.

Як духовне з великою силою, наче магніт, притягуючи та втримуючи, діє на сутнісне, етерноречовинне і груборечовинне, так само, і навіть іще потужніше мусить впливати й те, що має свій початок над духовним у Подальшому Творінні, на все розташоване нижче. Як природна подія, що не може бути іншою. Це в дії бачиться силою притягання, – одначе, це лише подібність. Силу притягання у відомому розумінні мають тільки спорідненості навзаєм. Тут йдеться, одначе, про наявність влади сильнішого в чисто об’єктивному найшляхетнішому розумінні! Не по-земному, по-людському мислиму, бо в Грубій речовинності цей Закон, як і все інше, у своєму впливі через втручання людини огрублений. Природний вплив цієї панівної влади проявляється в її зовнішній формі як магнетичне притягнення, з’єднання, втримування, панування.

За цим Законом люди також відчували магнетичне притягання до цього огорнутого покровами, сильнішого Чужинця з Висот, хоча й часто вороже чинили йому опір. Щільні покрови, які він мав навколо себе, не могли цілком стримати проникнення цієї чужої на землі Сили, тоді як вона знов-таки ще не спроможна була вільно випромінювати, щоб виявити ту нездоланну могутність, яка притаманна їй після спадання накладених покровів у годину здійснення. Це призвело до розладу у відчуттях людей. Саме буття Чужинця, одне-єдине, пробуджувало вже в них при зустрічі найрізноманітнішого роду сподівання, які, на жаль, за їхнього способу мислення завжди втілювалися лише в земні бажання, які вони в собі підживлювали та примножували.

Чужинець, одначе, не міг взагалі звертати уваги на такі бажання, оскільки його година ще не настала. Тому багато хто у своїй уяві вважав себе часто тяжко ошуканим, почувався навіть дивним чином розчарованим. Вони не задумувалися ніколи, що насправді не здійснилися, не збулися лише їхні власні егоїстичні очікування, і в своєму розчаруванні, обурені цим, перекладали відповідальність за це на Чужинця. Але ж він їх не кликав, а навпаки – вони нав’язувалися йому і повисали на ньому, згідно з цим невідомим їм Законом, і були для нього часто тяжкою ношею, з якою йому довелося подорожувати крізь ті земні роки, що були передбачені для його земного навчання.

Земні люди відчували в ньому таємниче, невідоме, таке, чого вони не могли пояснити, вгадували приховану могутність, якої не розуміли, і тому у своєму незнанні зрештою, звісно, підозрювали лише зумисне навіювання, гіпноз та магію, згідно з родом їхнього нерозуміння, тим часом як насправді нічого з усього цього не було. Початкова прихильність, усвідомлення незвичного притягання перетворювалися тоді дуже часто на ненависть, що проявлялася в моральному побитті камінням та спробах забруднити того, від кого вони занадто рано багато чого очікували.

Ніхто не доклав зусиль для справедливої самоперевірки, яка б мала показати, що Чужинця, який керується в житті іншими поглядами та ідеалами, використовували ті, хто до нього примазався, а сам він нікого не використовував, як намагалися вони переконати себе та інших у гіркоті за нездійсненість бажання зручного життя. Сліпо відповідали на прояви дружелюбности безглуздою ненавистю й ворожістю – так само, як це чинив Юда.

Але Чужинець на Землі мусив усе терпляче зносити, адже це було лише цілком природним наслідком його буття, доки людство жило в облуді. Таке переживання принесло, одначе, водночас для нього й необхідне загартування, що поступово лягло як броня на його повсякчасній готовності допомогти – і так розверзлася прірва між ним та людством... через завдані йому душевні рани, які роз’єднали його з людьми, – і тільки цілковита зміна людства може їх загоїти. Ці завдані йому рани утворили відтоді прірву, навести міст через яку спроможна лише та людина, яка цілковито прямує дорогою Божих Законів. Вона єдина може слугувати мостом. Кожна інша мусить розсипатися на друзки у прірві, бо для переходу немає жодного іншого шляху. А зупинка перед ним призведе до знищення.

У точно визначену годину вже перед закінченням цього важкого часу навчання відбулася зустріч із тією супутницею, котра, як частина його, разом із ним повинна подорожувати крізь земне життя, аби, згідно з Божественним Призначенням, співпрацювати у великому Завданні. Вона, сама чужинець на Землі, у власному пізнанні радісно пішла за Божою Волею, щоб вдячно розкритися у Ній.

Тоді лише настав час для покликаних, які на служіння Богові склали колись свою обітницю вірности! Задоволення їхнього прохання було старанно виконано. Вчасно здійснилося інкарнування на Землі. Під надійним керівництвом їх було по-земному споряджено для цього завдання всім, чого потребували для його здійснення. Це було їм піднесено, даровано так очевидно, що вони не могли це розглядати інакше як дар, як запоруку для години здійснення їхньої колишньої обіцянки. Своєчасно встановили вони з Посланцем контакт через його Слово, потім також особисто... але багато хто з них хоча й передчував клич, відчував незвичне в душі, однак у своїй земній ході дозволив так обплутати себе чисто земним і частково навіть темрявою, що не зміг знайти сил перебороти себе для істинного служіння, задля якого йому й було дозволено перебувати в цей великий час на Землі. Деякі, напевно, проявили слабку волю до здійснення, все-таки земні помилки утримали їх від нього. Були, на жаль, і такі, котрі ступили на шлях призначення, однак від самого початку для себе при цьому шукали насамперед земної вигоди. Навіть дехто із серйозно охочих очікував, що той, кому вони мали служити, їм мусив прокласти шлях до здійснення, а не навпаки. Лише декотрі, окремі, виявилися справді такими, що були здатні врости у своє завдання. Цим у годину здійснення було надано десятикратну силу, тож прогалини вже не залишалися відчутними, і вони у вірності своїй були здатні зробити навіть більше, ніж на те був би спроможний великий гурт. —

Із сумом дивився Чужинець на Землі на спустошення в лавах покликаних. Це був один із найгіркіших досвідів для нього! Скільки він навчився, скільки через людей сам вистраждав... перед цим останнім фактом він стояв, не розуміючи, бо не знаходив для відмови жодного виправдання. На його думку, покликаний, якого на задоволення його прохання було умисно ведено та інкарновано, не міг бути здатний ні до чого іншого, як до найрадіснішого відданого виконання свого завдання! Для чого ж прийшов він інакше на Землю! Навіщо був надійно захищений аж до години, коли його потребуватиме Посланець! Усе йому було тільки даровано заради його необхідного служіння. Тому сталося так, що Чужинець, коли зустрів першого з покликаних, цілком йому довіряв. Він бачив у них тільки друзів, які взагалі не могли мислити, відчувати і діяти інакше, як у найнепохитнішій вірності. Це було адже найвищим, найціннішим, що могло випасти на долю людини. Йому не спадала на думку можливість, що й покликані за час їхнього очікування можуть стати нечистими. Для нього було незбагненним, що людина за такої Милости спроможна по-блюзнірськи втратити й змарнувати справжню мету свого земного буття. Вони з притаманними їм помилками здавалися йому такими, що лише дуже потребують допомоги... Тож уразив його жах усвідомлення якнайжорстокіше, коли він мусив пережити, що людський дух і в таких надзвичайних випадках ненадійний і виявляється не гідним найвищої Милости навіть за найвідданішого духовного керування!

Приголомшений, побачив він раптом перед собою людство в його невимовній неповноцінності, гріховності. Воно стало йому огидним.

Ще гнітючіше лихо впало на Землю. Щодалі чіткіше проявлялася нестійкість хибних споруд усієї попередньої діяльности людей. Очевиднішим ставало свідчення їхньої неспроможности. Все при щораз більшій заплутаності поступово ставало хистким, окрім лиш одного: людської зарозумілости у претензії на власне уміння.

Саме вона розквітла пишніше, ніж будь-коли, що було навіть природним, оскільки зарозумілість усякчас потребує ґрунту обмежености. Зростання обмежености мусить призвести до пишного розростання зарозумілости.

Пристрасть до значущости розрослася до гарячкової судомности. Чим менше могла дати людина, чим дужче в неї перелякано волала про звільнення душа, яка занадто добре передчувала падіння, тим настирливіше в хибній потребі врівноваження прагнула вона зовнішньої земної мішури. Людських відзнак. Якщо ж люди часто в годину спокою нарешті відчували сумнів у самих собі, то бажали лише тим ревніше хоча б як обізнаними прославитися. За будь-яку ціну! Так рухалося це стрімко донизу. У страхітливому усвідомленні прийдешнього краху зрештою намагалися одурманити себе – кожен за родом своїм – і давали змогу нечуваному бігти так, як воно й бігло. Він заплющував очі перед загрозливою відповідальністю.

«Мудрі» люди, проте, віщували час пришестя сильного Помічника у скруті. Більшості з них хотілось, одначе, аби таким Помічником визнали його самого або, якщо йому була притаманна скромність, когось із їхнього найближчого кола.

«Віруючі молилися до Бога про допомогу у звільненні від безладу». Але виявилося, що ці земні людці вже у своєму проханні в очікуванні здійснення внутрішньо намагалися ставити Богові умови, за яких вони хотіли мати такого Помічника, який би відповідав їхнім поглядам. Так далеко заходять плоди земної обмежености. Люди могли вірити, що Посланець Божий має за потребу наряджатися в земну мішуру! Очікують, що він мусить зважати на їхні такі обмежені земні думки, аби завдяки цьому стати визнаним ними, здобувши таким чином їхню віру, їхню довіру. Яка нечувана зарозумілість, яка самовпевненість прихована вже в одному цьому факті! Зарозумілість у годину здійснення буде дощенту розтрощено разом з усіма тими, хто в дусі віддавався такій ілюзії! —

Тоді закликав Господь Свого Слугу, котрий як Чужинець ішов по землі, щоб він заговорив, передав Послання всім, хто його жадає!

І ось знання «мудрих» виявилося хибним, молитви віруючих несправжніми, бо вони не відкрилися Голосу, який прийшов з Істини, і тому він міг бути розпізнаний лише там, де в людині краплина Істини не була засипана через земну помилковість, владу інтелекту і все те, що здатне відтіснити дух людський від правильного шляху та призвести до падіння.

Він міг пробудити відгук лише там, де прохання надходило від справді смиренної чесної душі.

Клич пролунав. Куди він досягав, там спричиняв неспокій, розбрат. Однак у місце, де на нього серйозно чекали, він приніс мир і щастя.

Темрява прислухалася, неспокійно заворушилась і згустилася ще щільніше, важче, чорніше навколо Землі. Вороже шипіла вона вже тут і там угору й сичала з ненавистю на лави тих, хто хотів відгукнутися на поклик. Щодалі вужчими й вужчими колами кружляла вона навколо тих покликаних, котрі через відмову мусили зануритися в темряву, якій вони таким чином добровільно простягли руку. Їхня колишня обітниця прив’язала їх духовно міцно до Посланця, притягнула до нього в годину здійснення, яка вже наближалася, тим часом їхні помилки, одначе, діяли затримуючи і відштовхували від нього, бо через них будь-який зв’язок зі Світлом став неможливим.

Із цього знову міг виникнути лише міст для ненависти, для суцільної ненависти темряви до всього Світлого. І так зробили вони ще тяжчим шлях страждання Посланця Світла – аж до Ґолґоти, занадто ускладнили цей шлях за участи більшої частини людства, яка аж надто охоче приєдналася, особливо ті, котрі гадали, що самі шлях Світла вже знають і йдуть ним, як колись фарисеї та книжники. Це все створило становище, в якому людство ще раз змогло довести, що воно сьогодні знову вчинило б точно те саме, що колись уже скоїло стосовно Сина Божого. Цього разу лише в новітній формі – розп’яття символічне за допомогою спроби морального вбивства, яке, згідно з Божими Законами, карається не менш суворо, ніж тілесне вбивство.

Це було здійснення після останньої легковажно втраченої можливости Милости. Зрадники, лжесвідки та наклепники прийшли з гурту покликаних. Щодалі більше гадів темряви наважувалося підходити ближче, оскільки вони почувалися в безпеці, тому що Чужинець на Землі у здійсненні замовкав перед брудом, як йому було велено, – так само колись і Син Божий чинив перед волаючою юрбою, яка хотіла, щоб його, як злочинця, розіп’яли на хресті. Однак коли віроломним відступникам у їхній сліпій ненависті вже марилася перемога, а темрява знову вирішила, що Діяння Світла знищено, оскільки сподівалася на цілковито досягнуту нездатність Носителя цього Діяння в земних умовах, – і тут проявив Бог цього разу із Всемогутністю Свою Волю! І тоді… затремтівши, й насмішники впали на коліна перед Його Величчям, але... це було для них занадто пізно!

[Послання Ґраля Абдрушина]  [Відлуння до Послання Ґраля]