У Світлі Істини
Послання Ґраля Абдрушина
1.КНИГA ◄ ► 2.КНИГA
32. Хибні шляхи
Люди, за незначним винятком, перебувають у безмежній та надзвичайно згубній для них омані!
Бог не має потреби бігати за ними і просити їх, аби вони неодмінно повірили в Його буття. І Його слуг послано не для того, щоб невпинно закликати не відмовлятися від Нього. Це було б просто сміховинно. Так думати і на таке сподіватись означає знецінення та приниження величного Божества. Ця помилкова думка завдає великої шкоди. Живиться вона діями багатьох справді серйозних пастирів, які в справжній любові до Бога та людей знову й знову намагаються навернути, переконати й залучити до церкви людей, цілковито налаштованих на земне. Це все призводить лише до безмірно роздутої зарозумілости людей, упевнених у своїй значущості, і багато хто, врешті-решт, справді має ілюзію, що їх треба благати, аби вони бажали добра. Це виявляє також дивну позицію величезної кількости всіх «віруючих», які значно частіше показують приклад, що багатьох скорше відлякує, ніж мотивує до наслідування. Тисячі й тисячі відчувають у собі певне задоволення, піднесення від усвідомлення, що вони вірять у Бога, виконують свої молитви з достатньою для них серйозністю і не завдають своєму ближньому жодної зумисної шкоди.
У цьому внутрішньому «піднесенні» відчувають вони певну винагороду за добро, вдячність Бога за їхню слухняність, знаходять єднання з Богом, про якого інколи думають із певним священним трепетом, що пробуджує або залишає після себе почуття блаженства і щастя, яким вони насолоджуються.
Проте ці юрби віруючих ідуть хибним шляхом. Вони щасливо живуть у створеній ними самими ілюзії, і цим несвідомо приєднують себе до тих фарисеїв, які зі справжнім, але хибним почуттям вдячности приносять свої маленькі жертви: «Господи, дякую Тобі, що я не такий, як ті». Вони цього не промовляють, навіть фактично не думають, але «піднесене почуття» всередині них є не що інше, як ця несвідома подячна молитва, яку ще Христос позначив як фальшиву.
Внутрішнє «піднесення» в таких випадках є не що інше, як вияв самовдоволення, викликаного молитвою або умисно добрими думками. Ті, хто називає себе смиренним, здебільшого дуже далекі від справжньої смиренности! Часто це потребує зусиль, аби розмовляти з такими віруючими. Ніколи і нізащо з такими настроями вони не досягнуть блаженства, яке, напевно, вже вважали отриманим! Їм треба остерігатися, щоб вони, бува, зовсім не згинули у своїй духовній гордині, яку приймають за смиренність. Багатьом покищо зовсім не віруючим буде легше ввійти до Царства Божого, ніж усім цим юрбам із їхнім пихатим смиренням, котрі насправді, не просто прохаючи, але й побічно вимагаючи, постають перед Богом, аби Він їх нагородив за їхні молитви і побожні слова. Їхні прохання – це вимоги, їхня сутність – лицемірство. Вони перед Його Лицем розвіються як порожня полова. Їм нагородою буде, безсумнівно, зовсім інше, ніж вони гадають. Вони вже на Землі мали вдосталь насититися від усвідомлення власної цінности.
Почуття вдоволення швидко зникне з переходом в Етерноречовинний світ, у якому внутрішнє відчуття, ледь помітне тут, стане головним, тимчасом як почуття, що досі породжувалося переважно лише думками, перетвориться на ніщо.
Внутрішнє тихе, так зване смиренне, очікування кращого насправді є не чим іншим, як вимогою, навіть якщо її висловлено інакше – такими прекрасними словами. А кожна вимога є самовпевненістю. Бог єдино має право вимагати! І Христос приходив до людей зі своїм Посланням, не прохаючи, а застерігаючи та вимагаючи. Він давав корисні роз’яснення про Істину, а не спокушав привабливою винагородою слухачів, аби тим заохотити їх стати кращими. Він наказував серйозним шукачам спокійно та суворо: ідіть і дійте згідно з ними!
Вимагаючи, стоїть Бог перед людством, а не зваблюючи та прохаючи, не скаржачись та сумуючи. Спокійно віддасть Він усіх поганих, навіть усіх нерішучих темряві, аби спрямовані у височінь більше не зазнавали нападів та щоб решті дати змогу глибоко пережити все, що ті вважали за правильне, аби вони дійшли до усвідомлення своїх помилок!
