У Світлі Істини
Послання Ґраля Абдрушина
1.КНИГA ◄ ► 2.КНИГA
34. Перекладіть на нього всю провину
Ці так часто вживані слова є одним із головних заспокійливих засобів для всіх тих, хто називає себе віруючими християнами. Однак такий засіб є отрутою, що викликає сп’яніння. Так само, як це буває з багатьма отрутами, що їх під час хвороби застосовують лише для приглушення нестерпного тілесного болю, досягаючи уявного заспокоєння, відбувається й у духовній площині зі словами: «Перекладіть на нього всю провину, бо він нас урятував, і його ранами ми зцілилися!»
Оскільки віруючі сприймають їх як один із основних стовпів церковно-християнського вчення, то на них вони діють особливо спустошливо. Християни вибудовують усю свою внутрішню позицію згідно з ними. Таким чином вони потрапляють, однак, у смертельні обійми сліпої віри, в якій усе інше можуть бачити лише в дедалі більшому помутнінні, доки зрештою вся картина зміниться і на Істину опуститься сіра поволока, тож вони ще спроможні знайти опору лише в штучній побудові спотворених теорій, яка разом із ними мусить зруйнуватися в день пізнання.
«Перекладіть на нього всю провину!..» Безумна ілюзія! Як вогонь, явиться світла Істина серед стовпища лжевчителів та прогнилих віруючих і, спалахнувши, все неістинне спалить! Приємно гріються маси ще й сьогодні у вірі, що все, що Спаситель витерпів і зробив, звершилося заради них. Вони у млявості свого мислення називають зухвалою, блюзнірською кожну людину, яка думає, що сама мусить хоч чимось посприяти тому, щоб зуміти зійти на Небо. Щодо цього багато хто має дивовижну смиренність і скромність, які в інших проявах їхнього життя даремно шукати. На їхній розсуд, це схоже на богохульство, якщо з’являється хоча б зовсім слабка й боязка думка, що низходження Спасителя на Землю і прийнятих ним страждань та смерти ще не достатньо, щоби стерти всі гріхи тих людей, які в його тодішньому земному бутті вже не сумніваються.
«Перекладіть на нього всю провину…» – думають вони з пристрасним благоговінням і не знають, що вони, власне кажучи, чинять. Вони сплять, але їхнє пробудження колись буде жахливим! Їхня нібито смиренна віра є не чим іншим, як самовдоволенням та безмежною гординею, якщо вони уявляють собі, що Син Божий зійшов, аби, служачи їм, приготувати шлях, яким вони потім бездумно можуть увійти прямо в Царство Небесне. Власне кажучи, кожен мусить відразу, без зволікань розпізнати тут порожнечу. Вона може бути породжена лише безмірним бажанням зручности і легковажністю, якщо не створена кмітливістю як засобом для досягнення земної вигоди!
Людство заблукало посеред тисяч помилкових шляхів і обманулося саме у своїй безрозсудній вірі. Яке приниження Бога приховано в цьому. Що є людина, щоб наважуватися сподіватися на те, що Бог послав Свого Єдинородного Сина, тобто Частину Свого Безсутнісного Життя, для того, щоб люди могли перекласти на нього свій тягар гріхів, аби тільки вони не завдавали собі клопоту прати свою брудну білизну і знімати з себе темний тягар, який вони самі на себе й звалили. Горе тим, кому за такі думки колись доведеться відповідати! Це найзухваліше опоганення Величного Божества! Христова Місія була не настільки низькою – навпаки, вона була сповнена величі, вимогливо вказуючи до Отця.
Уже однораз я вказував на велике Спасительне Діяння Сина Божого* (Доповідь №14 «Спаситель»). Його велике Діяння Любови зійшло в цьогобічному і потойбічному світі й принесло розмаїті плоди. Відтоді ж лише людьми покликані багато разів намагалися зробити себе покликаними Богом, хапали нечестивими руками чисте Вчення і, затемнюючи, стягували його глибоко вниз до свого рівня. Людство, яке їм довірилося, серйозно не перевірило саме Слово, якого вони навчали, і впало разом із ними. Величне ядро Божественної Істини обволокли земною обмеженістю, тож форма нібито збереглася, однак усе його сяяння в прагненні до земної влади та земної вигоди згасло. Лише тьмяні сутінки панують там, де могло би бути найясніше сяйво духовного життя. Людство, що благало про допомогу, пограбували, позбавили скарбу, який Христос Ісус приніс усім, хто про це просив. Приховуючи егоїстичні бажання, вказують шукачам спотворений, хибний шлях, на якому ті не лише марнують дорогоцінний час, але навіть дуже часто їх женуть в обійми темряви.
Швидко розрослися лжевчення. Вони заглушили Простоту, Істину, і покрили їх переливистими шатами, від барвистости яких, одначе, ніби від отруйної рослини, струменить небезпека, яка одурманює все близьке оточення, через що пильність віруючих стосовно самих себе паралізується і врешті-решт зникає. З тим завмирає також будь-яка можливість сходження до істинного Світла. Ще раз великий Поклик Істини пролунає над усіма землями. І тоді до кожного прийде розплата у вигляді долі, яку він сам собі зіткав. Люди нарешті отримають те, що досі з такою впертістю утверджували. Вони мусять пережити всі помилки, яких допустилися у своїх бажаннях або зухвалих думках або які намагалися наслідувати. Для багатьох дике виття буде наслідком, і зчиниться зубовний скрегіт від страху, люті та розпачу.
Отже, ці тяжко вражені злом і відкинуті в Суді відразу ж відчують це як раптову несправедливість і жорстокість, щойно їх спіткає та дійсність, яку вони у своєму земному житті досі воліли визнавати за єдино істинну, на що повсякчас наставляли й своїх ближніх. Тоді повинен ще допомогти Бог, якому вони з такою безмежною зухвалістю протистояли! Вони Його благатимуть, волатимуть до Нього, сподіваючись, що Він у Своїй Божественності легко пробачить «необізнаним» людцям і найтяжче зло. Він, на їхню думку, раптом став занадто «великим», щоби бути настільки злопам’ятним. Він, якого вони досі так принижували!
Та Він їх не почує, більше їм не допоможе, тому що вони раніше не хотіли чути Його Слова, яке Він їм послав! І в цьому й полягає Справедливість, яку неможливо відділити від Його великої Любови.
Це було обов’язком людей – самим перевірити Слово, яке Він їм дав. Навіть якщо вони Його Посланців не хотіли розпізнати як таких. Мов грім, тому їм у відповідь пролунає: «Ви самі не хотіли! Тому будьте ж тепер знищені та стерті з Книги Життя!»
