У Світлі Істини

67. Помилки в яснобаченні

Яснобачення! Яким блиском його оточено, скільки насмішок лунає з одного боку, тоді як з іншого промовляє боязка цікавість; решта ж зберігає благоговійне мовчання. Самі ясновидці гордо виступають, як павичі в курнику. Вони вважають себе осипаними Божими милостями і в пихатій смиренності почуваються в ньому високо піднесеними над іншими. Аж занадто охоче дозволяють вони собі захоплюватися тим, що їм насправді чуже так само, як і їхньому цікавому до всього оточенню. Свою фактичну необізнаність вони приховують усмішкою, яка ні про що не говорить, і за допомогою якої намагаються здаватися обізнаними. Одначе, мабуть-таки, це вже звичний для них вияв їхньої безпорадности в питаннях, що вимагають їхніх власних знань про те, що відбувається.

Вони знають насправді не більше, ніж молоток і зубило, за допомогою яких рука скульптора надає форму якому-небудь витвору. Але й тут знову-таки винні тільки самі люди, які хочуть зробити зі своїх обдарованих яснобаченням ближніх щось таке, чим вони насправді не є, і тим завдають їм великої шкоди. Це нездоровий стан, який сьогодні можна знайти повсюдно. «Яснобачення» існує адже в багатьох випадках насправді, проте в цьому зовсім немає нічого особливого, чому варто було б дивуватись, а тим паче такого, чого треба було б лякатися, тому що, власне кажучи, воно повинне бути цілком природним. Природним воно є, одначе, лише тоді, коли приходить само собою і спокійно довіряється безпосередньому розвитку без сторонньої або власної допомоги. Допомога в цьому так само гідна прокляття, як і допомога при тілесному вмиранні.

Цінности яснобачення набуває, одначе, тільки за наявности справжнього Знання. Тільки Знання спроможне перетворити цю природну здібність на впевненість і таким чином забезпечити їй правильну позицію в досягненні праведної мети. В тому, що цього бракує, одначе, величезній більшості всіх ясновидців, можна відразу переконатися, прослідкувавши, як запал надмірного честолюбства призводить до зухвалости, а також за тим, як неприховано виставляється на огляд і в яких висловах охоче передається зарозумілість усезнайків.

І це уявне знання є саме тим, що затримує таких людей, не лише не просуває їх уперед, а, навпаки, стає для них просто-таки загибеллю через те, що в їхніх зусиллях виводить їх на хибні шляхи, що донизу ведуть, а не вгору, а ті, хто вважає себе всезнайками, при цьому нічого не помічають. Для таких великою допомогою іноді може стати лише те, що їхнє яснобачення і ясночуття поступово послабне й зникне. Це їхній порятунок! Завдяки виникненню будь-яких сприятливих для них обставин, які можуть бути різноманітними.

Придивімося тепер до людей, обдарованих яснобаченням, і до їхнього хибного переконання, яке вони передають іншим людям. Вони самі винні в тому, що всю цю царину, як хибну та ненадійну, досі можна було змішувати з брудом.

Те, що ці люди бачать за найсприятливіших обставин та найбільшого просування в цій царині, є другий щабель так званого Потойбіччя, якщо ми захочемо поділити його на щаблі (які не треба вважати сферами), причому щабель Світла був би приблизно двадцятий – це сказано для хоча б якогось уявлення про різницю. Але люди, справді здатні бачити другий щабель, вважають, що здійснюють щось ґрандіозне при цьому. Ті ж, хто здатен розгледіти лише перший щабель, найчастіше уявляють себе чимось іще набагато більшим.

Треба врахувати, що людина у своєму найвищому обдаруванні завжди насправді може бачити лише до тієї межі, яка відповідає її власній внутрішній зрілості. Вона при цьому прив’язана до власного внутрішнього стану! За природою речей, вона просто не здатна бачити, насправді бачити, щось інше, крім того, що є спорідненим із нею. Тобто лише в межах царини, в якій вона може безперешкодно рухатися після відокремлення від свого земного тіла. Не далі, бо в мить, коли б вона в Потойбіччі здолала межу, продиктовану станом її власної зрілости, це відразу примусило б її втратити будь-яку спроможність свідомо сприймати своє оточення. Самостійно вона все одно не змогла б перейти цю межу.

Але якби її душу, яка тимчасово покинула тіло, в Потойбіччі підхопив той, хто перебуває на вищому щаблі, то в його руках при переході межі до вищого щабля вона б одразу знепритомніла, тобто заснула. Повернувшись, вона змогла б, у кожному разі, попри її дар яснобачення, згадати лише те, що, з огляду на її власний рівень зрілости, могла розгледіти, перебуваючи в стані бадьорости. Тобто не отримала б від цього жодної користи, але, напевно, зашкодила б своєму етерноречовинному тілу.

Якщо вона уявляє собі, ніби бачила те, що виходить поза всі межі – чи то ландшафти, чи то особи, – слід зауважити, що насправді вона сама ніколи наживо цього не переживала й особисто не бачила, а йдеться при цьому лише про образи, які їй показали, так само помилково вона вважає, що чула їхню розмову. Насправді це неможливо. Ці образи, очевидно, настільки живі, що вона сама не в змозі розрізнити, що їй було показано, а що вона насправді переживала, тому що актом волі сильнішого духу можна створювати такого роду живі образи. Тож і виходить, що багато ясновидців і ясночутців уявляють, що у своїх потойбічних прогулянках вони побували значно вище, ніж це було насправді. І через це виникає так багато помилок.

Хоча дехто й уявляє, що бачив або чув Христа, та це велика помилка, бо через наявність величезної прірви, спричиненої відсутністю споріднености, згідно з Законами Творіння Божественної Волі, це абсолютно неможливо! Син Божий не може, ніби на філіжанку кави, завітати до спіритичного гуртка, щоб ощасливити там особливою увагою присутніх; те ж саме стосується й великих пророків або вищих духів.

Настільки безпечно і впевнено почуватися, одначе, в Потойбіччі під час земного життя, щоб усе ясно бачити й чути і, можливо, так спритно підніматися вгору щаблями, ніяк неможливо, перебуваючи ще зв’язаним людським духом у плоті й крові. Такі речі просто нездійсненні, попри всю природність. Вони зв’язані Законами, обійти які неможливо.

І якщо ясночутець або ясновидець нехтує тим свої земні обов’язки, бажає лише проникнути в Потойбіччя, то він більше втрачає, ніж здобуває. Бо, коли прийде його час для потойбічної зрілости, він принесе з собою прогалину, яку можливо заповнити тільки на Землі. Через це він не зможе продовжити підніматися вгору, залишиться прив’язаним до певного місця і змушений буде повернутися назад, щоб надолужити втрачене, перш ніж зможе подумати про серйозне дальше сходження. І тут усе просто й природно: завжди лише необхідний наслідок минулого, який ніяк і ніколи неможливо обійти.

Кожен щабель людського буття треба проживати по-справжньому, з повною серйозністю, з повною здатністю сприйняття поточного сьогодення. Недостатність у цьому призведе до ослаблення, яке на подальшому шляху змушене буде ставати щоразу відчутнішим і на завершення спричинить розрив зв’язків, а потім і наступне руйнування, якщо своєчасно не повернутися і не виправити за допомогою ще одного переживання неповноцінне місце, щоб воно стало міцним та надійним. Так відбувається в усіх подіях. Але, на жаль, людина виробила в собі хворобливу звичку, завжди намагаючись перевершити саму себе, тому що їй здається, що вона більша, ніж є насправді.

[Послання Ґраля Абдрушина]  [Відлуння до Послання Ґраля]